Ще далі за двома рядами тіл було плавке біле світло, і треба було покласти руку на обличчя, коли я наблизився, відхиляючи відблиск. Тут були постаті, занурені до ями, манекени скрученою масою, оголені, вистромлені руки, жахливо викручені голови, голі черепи, плутанина завалених форм із шарнірними кінцівками та тілами, вихолощені люди, позбавлені ідентичності чоловіки та жінки, невиразні обличчя, за винятком однієї непігментованої постаті, альбіноса, що вдивлявсь у мене, блискаючи рожевими очима.
У харчоблоці я наблизив обличчя заледве не до самої тарілки і жував останні кілька шматків вечері. Усі харчоблоки по всьому комплексу, одна людина в кожному, скупчились у мене в голові. Я пішов до своєї кімнати, ввімкнув світло і сів у крісло поміркувати. Почувався, ніби робив це тисячі разів, щоразу та сама кімната, та сама людина в кріслі. Я з'ясував, що дослухаюся. Я намагався очистити розум і просто слухати. Я хотів почути те, що описав Бен-Езра, океанічний звук людей, які живуть, думають і говорять, мільярди, по всіх усюдах, чекають на потяги, ідуть на війну, облизують їжу з пальців. Чи просто є тими, ким є.
Гудіння світу.
— 10 —
Треба підійти до цього найпростіше.
Він сидів, утупившись у стіну, недосяжно відособлена людина. Він уже замкнений у розмислах про минуле, бачачи Артис, подумав я, у самопливних образах, яких він не може контролювати, огнисті спогади, видіння, усе зрушене фактом його рішення.
Він не піде з нею.
Це його прибило, усе, камінь вагою в усе життя, усе колись ним сказане і зроблене привело до цієї миті. Ось він, блідий і кволий, розпатланий, краватка незав'язана, руки вільно складені на матні. Я стою поблизу, не знаючи, як стояти, як прилаштуватися до обставин, однак вирішивши відкрито за ним спостерігати. Його очі вільні від будь-якої заяви, яку він міг би зробити, щоб порозумітися. Як усе змінюється за одну ніч, і те, що було важке і похапливе, стає якимсь кульгавим свідком несталому серцю чоловіка, і там, де чоловік напередодні з притиском говорив, широко ступаючи від стіни до стіни, він тепер сидить згорбившись, думаючи про жінку, яку покинув.
Він розповів мені про своє рішення кількома словами. Пролунало це безпосередньо і природно, необроблено, без виразної нестями. Він не мав мені казати про те, що Артис уже забрали донизу. Це було в його голосі. Були тільки кімната, крісло, чоловік у кріслі. Був недоладно спостережливий син. Два супровідники обабіч дверної пройми.
Я чекав, поки хтось зробить перший крок. Потім я його зробив, трохи змістившись у позу більш-менш формальної жалоби, усвідомлюючи, що від мого прибуття сюди я одягнутий у ті самі заяложені сорочку і штани зі спіднім і шкарпетками, які я на світанку почистив дезінфекційним засобом для рук.
Невдовзі Росс підвівся з крісла і рушив до дверей, а я тримався поруч, жоден з нас не говорив, моя рука дотуляється до його ліктя, не скеровуючи чи підтримуючи, а лише пропонуючи втіху доторку.
А чоловіку казкового багатства дозволено зажуритися?
Супровід був жіночий, одна з кобурою, молодша без. Вони привели нас до простору, що став абстрактністю, теоретичним явищем. Не знаю, як інакше це висловити. Ідея руху, що також була зміною положення чи місця. Це не вперше я тут мав подібний досвід, цього разу ми вчотирьох споглядали на тишу, яку почували благоговійною. Не певен, де це було через сумні обставини або через характер доправлення, почуття спуску під кутом, почуття відірваності від нашого сенсорного апарату, рухаючись за інерцією у більш розумовий, аніж фізичний спосіб.
Я вирішив перевірити оточення, щось сказати, будь-що.
— Як воно називається, оце, де ми?
Я був цілком певен, що говорив, але не міг визначити, чи мої слова виробили хоч якийсь звук. Я подивився на супровід.
Потім Росс сказав: «Це називається віраж».
— Віраж,— сказав я.
Я поклав руку йому на плече, притиснув, схопив сильніше, даючи йому знати, що я тут, що ми обидва тут.
— Віраж,— знову сказав я.
Тут я завжди все повторюю, я перевіряю, намагаючись установити безпечне розміщення. Артис була десь тут унизу, у кінці віражу, рахуючи краплі води на душовій завісці.
Я стояв і дивився крізь вузьку скляну панель на рівні очей. Така тут була моя роль, дивитися, хоч би що вони мені не показали. Команда в «Зеро К» готувала Артис для кріоконсервації, лікарі та інші, по-різному вбрані, деякі рухалися, інші пильнували за моніторами, налаштовуючи обладнання.