Я йшов коридорами до кімнати, жагаючи схопити торбу, зустрітися з батьком і попрямувати додому. Оце єдина енергія, що мені лишилася, очікування повернення. Тротуари, вулиці, зелене світло, червоне світло, секунди, відміряні задля того, щоб дістатися на інший бік живим.
Та тепер я мав спинитися, спинитись і подивитися, бо екран у стелі почав знижуватися, і низка зображень заповнила широчінь коридора.
Люди біжать, натовпи чоловіків і жінок, які біжать, вони близько скупчилися, вони розпачливі, десятки, потім сотні, робочі штани, футболки, світ-шоти, штовхаючи одне одного плечима і ліктями, дивлячись прямо по курсу, камера розташована злегка над ними, кадр під кутом, ніяких склейок, вертикальних панорам згори донизу і навпаки. Я інстинктивно позадкував. Звукової доріжки не було, але майже можна почути масовий пульс дихання і тупотіння ніг. Вони бігли поверхнею, заледве помітною під їхнім натовпом тіл. Я бачив теніски, ботильйони, босоніжки, босу жінку, чоловіка в кедах з розв'язаними шнурками, що теліпалися.
Вони все прибували, намагаючись утекти від якогось жахливого видовища чи торохкотливої загрози. Я пильную і намагаюся вдуматися в дію на екрані, у її однорідність, планомірне розгортання і рівномірний темп, що лежать в основі нагальної сцени. Мені починає спадати на думку, що я, може, неодноразово бачу ту саму бігову групу, зняту і перезняту, два десятки бігунів зроблені так, щоб скидалися на кілька сотень, бездоганна спритність редагування.
Ось вони, роти роззявлені, викидають руки, пов'язки на голові, щитки, камуфляжні кепки, без удаваного вповільнення, а потім щось далі спливає на думку. Чи можливо, що це не фактична документальність, передана вибірково, а щось докорінно осібне. Це цифрове плетиво, кожен фрагмент підтасований і посилений, усе це розроблене, відредаговане, перероблене. Чому це не спливло мені на думку до того, у раніших сеансах, мусонних дощах, торнадо? Це візуальні фікції, лісові пожежі й ченці, що палали, цифрові біти, цифровий код, усе зроблено на комп'ютері, усе це несправжнє.
Я дивився, поки образи не зблякли й екран не почав здійматися, безгучно, і я лише трохи пройшов далі коридором, коли почув шум, важко розпізнаваний і який швидко голоснішав. Я ступив ще кілька кроків і мав спинитися, шум був майже поряд, і потім вони з'явилися, різко вивертаючи з-за рогу, ладнаючись у моєму напрямку, бігуни, чоловіки й жінки, втілені зображення, які вихлюпнулися з екрана. Я поквапився до єдиного наявного там безпечного місця, найближчої стіни, приплющився спиною, розвів руки, бігуни припустилися, дев'ять чи десять у ряд, женучись повз із дикими очима. Я міг бачити їхній піт і відчути їхній сморід, а вони все прибували, усі дивляться прямо перед собою.
Заспокойся. Роздивися. Подумай про це ясно.
Затверджений місцевий обряд, марафон священного трепету, якась темна традиція, якої дотримуються сотню років. Це був увесь час, що я мав на теорії. Вони наблизилися і проминули, а я дивився на їхні обличчя, а потім на тіла і побачив чоловіка зі шнурками, які теліпалися, і намагався побачити босу жінку. Скільки цих бігунів, хто вони, чому їх фільмували та чи їх усе ще фільмують? Я спостерігав, як вони снують, а потім, у рядах, що тоншали, коли наближалися останні бігуни, кого я побачив, як не пару високих білявих чоловіків, і нахилився вперед, щоб краще роздивитися, тоді як вони проминули, пліч-о-пліч, і то були близнята Стенмарки, ніяких помилок, Ларс і Нільс чи Ян і Свен.
Вони просотують мене, переважають мене розумом, ці декілька днів, цю недотривалість життя. Що це було поза концентрованим уроком збентеження?
Це була їхня гра, їхній натовп, і вони — його пітнява задихана частина. Стенмарки. Я тримався стіни, спостерігаючи, як вони женуть повз мене і вганяються довгим коридором. Коли бігуни проминули, я лишився на місці, ще на мить прикутий до стіни. Чи здивувався б, дізнавшись, що я єдиний свідок цього, хоч би що я там оце побачив?