Я став біля мапи та почав уголос декламувати топоніми. Я не знав, чому я це роблю. Архангельськ, Семипалатинськ і Свердловськ. Це була поезія, історія чи немовби дитяче сновигання невідомою поверхнею? Я уявляв, як Емма приєднається до мене в цьому декламуванні, обидва підкреслюватимемо кожен склад, її тіло притиснеться до мого, Киренськ і Свободний, а потім я уявляв нас у спальні, де ми скидаємо взуття і лягаємо на ліжко, віч-на-віч декламуючи міста, річки, республіки, обидва знімаємо щось одне з одягу за кожне назване місце, мій піджак за Горький, її джинси за Камчатку, повільно рухаючись до Харкова, Саратова, Омська, Томська, і тут я починаю почуватися по-дурному, але ще на мить забарився, декламуючи про себе потоки безглуздя, назви у вигляді стогонів, де обшир суші формує таємницю, у яку оповита наша ніч любові.
Але ми були в кімнаті Стака, а не у спальні, і я припинив декламувати й уявляти, але не був готовий полишити мапу. Тут так багато можна побачити, відчути та не знати, так багато невідомого, а ще тут також був Челябінськ, саме тут, де впав метеорит, і сама «Конвергенція», зарита десь на мапі старого СРСР, затиснута Китаєм, Іраном, Афганістаном тощо. Чи можливо, що я там був, посеред таких глибоких і випалених оповідей, і ось вони всі, десятиліття зрушень, сплюснених у топоніми.
Це не моя мапа, а Стакова, і я зрозумів, що його мати більше не стоїть поруч, а вийшла з кімнати й повернулася в локальні час і місце.
Місто скидається на сплюснене, усе майже до рівня вулиць, будівельні риштування, ремонти, сирени. Я дивлюся на обличчя людей, роблю негайне дослідження, безсловесне, особистості всередині обличчя, потім пригадую вдивитися у суцільну геометрію високих споруд, ліній, кутів, поверхонь. Я став вивчати світлофори на переходах. Люблю чкурнути через вулицю, коли там червоні секунди зменшуються до 3 чи 4. Завжди є додаткова секунда і ще дрібка між часом, коли світло стає червоним для пішоходів і часом, коли інший світлофор стає зеленим для транспорту. Це мій запас безпеки, і я вітаю таку нагоду, рішучою, а інколи цивілізованою й повільною, ходою перетинаючи широке авеню. Це змушує мене відчувати себе вірним системі, знаючи, що невиправданий ризик — то невід'ємна частина коду міської патології.
Емма запросила мене до школи, де навчала, коли там був батьківський день. Особливі потреби дітей різнилися від мовних розладів до емоційних проблем. Вони зіткнулися з перешкодами в щоденному навчанні, у тому, як виробити базові типи свідомої діяльності: як розуміти, як ставити слова в належній послідовності, як набути досвіду, стати пильним, освіченим, кмітливим.
Я зіперся на стіну в кімнаті, заповненій хлопчиками й дівчатками, які сиділи за довгим столом з розмальовками, іграми й іграшками. Батьки юрмилися довкола, усміхаючись і теревенячи, і причини для усмішок були. Діти були жваві та захоплені, писали історії й малювали тварин, ті, хто був спроможний на це, а я дивився і слухав, намагаючись збагнути відчуття їхніх життів, які перебували у становленні в цій легковажній бучі маленьких перемішаних голосів і великих навислих тіл.
Емма підійшла і стала поруч, жестами вказуючи на дівчину, що присіла напочіпки над пазлом, вона боялася зробити окремий крок, звідси туди, мить у мить, і її треба підтримувати кожним словом, а часто ще й підбадьорливим поштовхом. Деякі дні кращі за інші, сказала Емма, і саме це речення лишиться зі мною. Усі ці розлади мали відповідні абревіатури, але вона сказала, що їх не використовує. На тому кінці столу є хлопчик, який має певні проблеми з моторикою, тому він не міг говорити слова, зрозумілі іншим. Усе неприродне. Фонеми, склади, м'язовий тонус, рухи язика, губи, щелепа, піднебіння. Абревіатура ДАМ, сказала вона, але термін не розтлумачила. Він видавався їй симптомом самого стану.
Незабаром вона знову повернулася до дітей, і її авторитет тут став зрозумілий, її впевненість у собі, навіть у її найлагіднішому норові, розмовляючи, шепочучи, рухаючи предмет на ігровій дошці чи просто спостерігаючи за дитиною або розмовляючи з батьками. Всюди в кімнаті була весела й активна картина, але я почував, що примерз до стіни. Я намагався уявити дитину, оцю чи оту, ту, що не могла розпізнати образи та форми, чи ту, що не могла затримати увагу чи слідкувати за найголовнішим плином розмови. Поглянь на хлопчика з книжкою з картинками абетки та спробуй побачити його наприкінці дня в шкільному автобусі, коли він розмовляє з іншими дітьми чи дивиться у вікно, і що ж він бачить, і як це різниться від того, що бачить водій чи інші діти, і як його на розі цієї вулиці чи тої авеню зустрічають мати, батько, старший брат, сестра, сімейна нянька чи хатня робітниця. Ніщо з цього не вело до самого життя.