Тепер сяяло сонце, і я думав про жінку, яка розпласталася на моєму даху. По всіх усюдах жінки, Емма у режисерському кріслі на відстані рукостискання від мене, а латвійка та її супротивниця на телеекрані пітніють, стогнуть, гатять тенісний м'ячик такими візерунками, що могли би бути за предмет поглибленого вивчення науковцями з проблем поведінки.
Уже годину чи десь так ми не ведемо серйозних розмов. Я дослухався Емми в такі часи. У неї були всиновлений хлопець, невдалий шлюб, робота з неповносправними дітьми, а в мене що — доступ до прохолодного даху з переривчастим видом на річку.
Вона сказала: «Думаю, ти нетерпляче чекаєш співбесід. Голишся, начищаєш черевики».
— Одна пристойна пара черевиків і лишилась. Це не зневага до чинів, а різновид повсякденної недбалості.
— Ти, вочевидь, небайдужий до тих пристойних черевиків?
— Черевики як люди. Вони пристосовуються до ситуації.
Ми дивилися теніс і пили пиво з фужерів, які вона зберігала на боці в морозилці свого приземкуватого холодильника. Обмерзлі фужери, темний лаґер, очко, гра, матч, одна жінка ляскає ракеткою в повітрі, друга виходить із кадру, перша падає назад на трав'яний корт у радісній нестямі, широко розставив руки, як жінка на даху, хоч би хто вона не була.
— Дай визначення тенісній ракетці. Щось таке я міг би собі сказати замолоду.
— Тоді й мав би те зробити,— сказала вона.
— Або спробувати.
— Тенісна ракетка.
— Замолоду.
Я розповів їй, що зазвичай стояв у темній кімнаті, заплющивши очі, поринувши розумом у ситуацію. Я розповів їй, що все ще так роблю, хоча й рідко, і ніколи не знаю, що збираюся те робити. Просто стою в темряві. Світильник стоїть на комоді поряд із ліжком. Осьде я заплющив очі. Немовби Стак.
Вона сказала: «Чисто формально це звучить як своєрідна медитація».
— Не знаю.
— Можливо, ти намагаєшся очистити розум.
— Сама ти такого не робила.
— Хто, я, ні.
— Я замикаю очі від темряви.
— І загадуєшся, хто ти є.
— Хіба з пустого в порожнє, якщо таке можливо.
— А яка різниця між тим, що заплющуєш очі в освітленій кімнаті й заплющуєш у темній?
— Уся різниця у світі.
— Велика різниця.
— Дуже намагаюся не пожартувати.
Вона сказала це рівним тоном із серйозним обличчям.
Пізнай цю мить, відчуй, як ковзає рука, збери всі забутні фрагменти, свіжі рушники на стійках, гарненький новий брусок мила, чисті простирадла на ліжку, її ліжку, наші сині простирадла. Оце й усе, що мені треба, щоб перебути свої дні, і я намагався думати про ці дні й ночі як про занишкнутий наказ про скасування, нас обох, поширеного переконання, що майбутнє у кожного з нас буде гірше за минуле.
Один з людей мого батька зателефонував мені з подробицями. Час, місце, що одягнути. Це був обід — але навіщо. Не треба мені обіду в середмісті, у храмі кулінарного мистецтва, де піджаки обов'язкові, їжа і квіткові композиції, як кажуть, вишукані, а співробітники компетентніші за носіїв труни на державному похованні. Були вихідні, а мої парадні сорочки — у пральні, готувалися до наступної хвилі співбесід. Я мав натягнути раз чи двічі вдягану сорочку, поплювавши спершу на палець, щоб почистити комір з внутрішнього боку.
Завжди я перший приходжу, завжди я тут перший. Я вирішив почекати за столом, і коли заявився Росс, то вразив своїм виглядом. Сірий костюм-трійка і яскрава краватка контрастували з його дикунською бородою і непевною ходою, і я не знав, чи нагадував він вражаючу руїну чи відомого театрального актора, який нині проживає роль, що визначає його довгу кар'єру.
Він спроквола ковзнув на нашу оксамитову банкетку.
— Ти не захотів роботу. Відхилив.
— Вона не та. Я саме домовляюсь із відомою людиною в інвестиційній стратегічній групі. Це певна можливість.
— Люди без роботи. Тобі ж запропонувала роботу потужна компанія.
— Низка компаній. Але ж я нікого не зневажив. Я обмірковував кожен аспект.
— Усім байдуже, що ти мій син. Сини й доньки по всіх усюдах, на солідних посадах, плідно працюють.
— Гаразд.
— Ти з того багато робиш. Батько й син. Ти б став самостійною людиною за надцять днів.
— Гаразд.
— Люди без роботи,— знову розважливо сказав він.
Ми розмовляли й замовляли, а я все вдивлявся в його обличчя, думаючи про певне слово. Я думав про слова, що заводять мене до щільніших реальностей, роз'яснюючи ситуацію чи обставини, принаймні теоретично. Ось Росс, утомлені очі та згорблені плечі, правиця трохи тремтить, і те слово було невживаність. Слово мало стильову якість, що пасувала довкіллю. Та що це значило? Стан бездіяльності, подумав я, можливо, втрачену енергію. Я дивився на Росса Локгарта, гарненько вбраного, але без неподатливості й уміння, що сформували людину.