Те, що люди роблять, звичайно, легко забутнє, те, чим дихають під поверхнею того, що, за нашим визнанням, маємо спільного. Я хочу, щоб ці жести, ці миті мали значення, перевір гаманець, перевір ключі, іноді те, що нас зближує, непрямо, замкни та відімкни вхідні двері, перевір конфорки плити, чи нема там змалілого синього вогнику чи просочення газу.
Це снодійне нормальності, мої дні посереднього плавання за течією.
Одного ранку я знову її побачив, жінку в стилізованій позі, цього разу саму, жодного маленького хлопчика біля неї. Вона стояла на розі біля Лінкольн-центру, і я був певен, що це та сама жінка, очі заплющені, як і раніше, руки внизу, але дещо відведені в положенні раптової тривоги. Вона застигла на місці. Та, може, це хибна думка. Вона просто заручниця у своїй розумовій глибині, обличчям до тротуару і людей, що квапляться повз неї. Дівчина-підліток спинилася саме на той час, щоб спрямувати свій пристрій і її сфотографувати. Довкола нас самі неспокійні будови, повітря густе і темне, небо готове розколотися, і я зацікавився, чи вона лишиться на місці, коли вдарить дощ.
Знову я помітив, що нема жодної вказівки на її спонуку, її місію. Вона стояла у відкритій місцевості, непояснена присутність. Мені хотілось би побачити столик з листівками чи плакатом іноземною мовою. Я хотів мовою з нелатинкою. Дайте щось, щоб рухатися далі. Була якість, тон, склад рис, що передбачав те, що вона з іншої культури. Я хотів табличку з надписом мандаринською, грецькою, арабською, кирилицею, заяву від жінки, яка належить до групи чи табору, що йому якось загрожують тутешні чи закордонні сили.
Іноземка, так, але я вирішив, що вона говорить англійською. Я сказав собі, що можу побачити це на її обличчі, своєрідна міжнаціональна постава, пристосування.
Якби це був чоловік, подумав я, чи я спинився і дивився б?
Я мав дивитися й дивитися. Інші кидали погляд, двоє дітей зробили фото, квапливо проминув чоловік у фартусі, вулична хода прискорилася погодною погрозою.
Я наблизився, дбаючи, щоб не підійти заблизько.
Я сказав: «Цікаво, чи можу я спитати».
Жодної відповіді, обличчя те саме, руки по-полковому заклякли.
Я сказав: «Аж дотепер я не намагався вгадати, яка ваша мета, яка спонука. І якби був плакат, я не можу не думати, що він міг би передати послання протесту».
Просто заради ефекту я позадкував, хоча вона не могла мене бачити. Не думаю, що очікував відповіді. Ідея полягала в тому, що вона могла розплющити очі й на мене поглянути. Імовірність кількох слів. Потім я зрозумів, що почав зі слів, що хотів би поставити питання, і цього не зробив.
Я сказав: «А хлопчик у білій сорочці й синій краватці. Останнього разу, десь у центрі, з вами був хлопчик. Де той хлопчик?».
Ми залишилися на місці. Люди маневрували заради кращого місця, традиційна таксі-паника, і ще навіть не дощило. Табличка мандаринською, кантонською, кілька слів на гінді. Мені потрібен конкретний виклик, щоб допомогти в протидії випадковій природі зустрічної. Жінка. Чи має це бути жінка? Чи хтось би спинився поглянути, якби тут у тотожній позі стояв чоловік? Я намагався уявити чоловіка з табличкою з надписом фінікійською, близько тисячі років до н. е. Чому я це для себе робив? Бо розум продовжує працювати неконтрольовано. Я знову підійшов ближче і став безпосередньо навпроти неї, переважно для того, щоб знеохотити тих, хто хотів її сфотографувати. Чоловік у фартусі повертався, штовхаючи низку зчеплених магазинних візків, чотири порожні візки. Жінка із завжди заплющеними очима, вона закріпила речі в просторі, спинила для мене транспорт, дозволила ясніше побачити те, що тут було.
Я помилився, заговоривши до неї? Це було нав'язливо і по-дурному. Я щось зрадив у своєму регістрі обачливої поведінки, і я порушив жіночу волю до рішучого мовчання.
Я стояв там двадцять хвилин, чекаючи, щоб побачити, як вона реагуватиме на дощ. Я хотів лишитися надовше, лишився б надовше, почувався винним ідучи, але дощ не настав, і я мав рушати на свою чергову зустріч.
Хіба Артис якось не розповіла мені, що говорить мандаринською?