Видається зловісним, як на мене, мініатюрна кімната, голі стіни, низька стеля, лавка і стілець, але це просто було не більше, ніж обстава для стрижки й гоління. Перукар усадовив Росса в крісло і швидко працював, використовуючи тонкі ножиці й тиху машинку. Він і супровідниця обмінялися короткими зауваженнями мовою, яку я не зміг визначити. Аж ось батькове обличчя виринуло з густого волосся. Волосся було гніздом для обличчя. Поголене обличчя — то сумна історія, порожні очі, плоть провалилася під окостенілими вилицями, щелепа перетворилася на м'якуш. Чи то я забагато бачу? Стиснутий простір підлягає перебільшенню. Повсюдно рониться волосся, на голові проявилися маленькі борозни й ушкодження. Потім брови, які зникли так швидко, що я пропустив ту мить.
Ми мали зробити паузу, усі довкола крісла, коли батькова рука почала тремтіти. Ми стояли й дивилися. Ми не рухалися. Ми зберігали навдивовижу благоговійне мовчання.
Коли тремтіння припинилося, супровідниця і перукар знову нерозбірливо заговорили, і мені спало на думку, що це мова, про яку мені розповідали, спочатку Росс, а потім чоловік у штучному саду, Бен-Езра, який говорив про розробку значно виразнішої й точнішої мовної системи, аніж будь-яка з наявних форм мовлення.
Наостанок перукар використав традиційні лезо і піну, опрацьовуючи заглибини довкола рота і щелепи, і я слухав, як Далія говорить поривчастими складоподібними одиницями, які коли-не-коли чергувалися довготривалими затамованими епізодами монотонного однозвуччя. Був ще нахил тулуба. І ще вона дещо робила лівою рукою.
Перукар, затинаючись, розповів мені англійською, що волосся на тілі видалять ближче до самого часу події. Потім вони допомогли Россу вилізти з крісла, і він, скидалося, був готовий. Страшна думка, але оце я й бачив, чоловік, у якого нічого не лишилося, крім самого одягу.
Я йшов коридорами, повторне перебування, за кожним рогом розгортається якийсь нюанс пам'яті. Двері та стіни. Один довгий прохід небесної барви, імлисто-сірі слабкі сліди випаровування, прокреслені вздовж верхів'я стіни й краю стелі. Я ненадовго спинився, щоб поміркувати. Коли я взагалі спинявся, щоб поміркувати? Час, здається, призупиняється, поки хтось не пройде повз. Який цей хтось? Я думаю про зауваження, які батько колись зробив щодо тривалості людського життя, часу, який ми проживаємо, буквально хвилину за хвилиною, від народження до смерті. Такий короткий період, сказав він, що можна виміряти його секундами. І я саме цього й хотів, обчислити його життя в контексті інтервалу, відомого як секунда, одна шістдесята частина хвилини. Що б це мені повідомило? Це була б позначка, останнє число в упорядкованій послідовності, щоб установити поруч зі свавільним припливом його днів і ночей, із тим, ким він був, що казав, робив і занапастив. Можливо, форма меморіальної емблеми, те, що шепотітиме йому під час кінцевого спалаху його усвідомлення. Але потім був факт того, що я не знав, скільки йому, скільки років, місяців і днів я міг би перевести в першорядну кількість секунд.
Я вирішив цим не перейматися. Він вийшов з дверей, відкинувши дружину і сина, поки дитина робила домашнє завдання. Синус косинус тангенс. Містичні слова, які я відтоді асоціюватиму з тим епізодом. Та мить звільнила мене від будь-якої відповідальності щодо конкретних чисел, включно з датою народження.
Я пішов далі гуляти коридорами. Я був тут лише тимчасово, крок за кроком, беручи на себе обов'язки чоловіка мого віку і статури, який був тут раніше. Потім я побачив екран, нижній край, широку смугу, від стіни до стіни, видимий нижче ніші на стелі. Це був гарний знак. Сила послідовних зображень опанує моє відчуття того, що я пливу в часі. Мені потрібен зовнішній світ, незалежно від його впливу.
Я дійшов до точки в межах п'яти метрів від того місця, де екран спуститься до підлоги. Я стояв і чекав, зацікавлений у тому, яка саме подія спаде мені на очі. Подія, явище, одкровення. Нічого не сталося. Я мовчки порахував до ста, а екран лишився, де і був. Я знову порахував, бурмочучи числа, роблячи паузу після кожного десятка, а екран не спускався. Я заплющив очі й почекав трохи довше.
Люди, які стоять заплющивши очі. Я теж частина епідемії заплющених очей?
Пустка, затишок довгого коридора, фарбовані двері та стіни, знання того, що я — самотня нерухома постать, яка застрягла в декораціях, що, видавалося, призначені для таких обставин — це починало нагадувати дитячу історію.