Якщо Росс не сидів за столом, то стояв біля вікна. Але вікон в офісі не було.
Я сказав: «Як Артис».
— Її оглядають. Скоро дадуть медикаменти. Її час минає, так треба, у медикаментозному стані. Вона називає це «мляве вдоволення».
— Мені подобається.
Він повторив цю фразу. Йому вона теж подобалася. На ньому була сорочка з короткими рукавами та темні окуляри, ностальгійно поіменовані КДБ — поляризовані, з відкидними лінзами і перемінним відливом.
— Ми розмовляли, вона і я.
— Вона розповіла. Ти її ще побачиш, ще поговориш. Завтра,— сказав він.
— Між іншим. Це місце.
— Що не так?
— Я знаю лише те небагато, що ти мені розповів. Я подорожував наосліп. Спочатку машина і водій, потім літак компанії, із Бостона до Нью-Йорка.
— Надзвуковий середній реактивний літак.
— Дві людини зайшли на борт. Тоді з Нью-Йорка до Лондона.
— Колеги.
— Які мені нічого не сказали. Нічого не маю проти.
— І які зійшли в Ґатвіку.
— Я думав, то був Гітров.
— То був Ґатвік,— сказав він.
— Потім хтось зайшов на борт, узяв мій паспорт, повернув його, і ми знову в небі. Я був у салоні сам-один. Думаю, я спав. Щось їв. Поспав, потім ми приземлилися. Пілота я так і не побачив. Я припускав, що це Франкфурт. Хтось зайшов на борт, узяв мій паспорт, повернув його. Я перевірив штамп.
— Цюрих,— сказав він.
— Потім на борт зайшли три людини, чоловік і дві жінки. Старша жінка мені усміхнулася. Я намагався почути, про що вони говорять.
— Вони говорили португальською.
Він цим насолоджувався, із поважним виглядом провалившись у кріслі, роблячи зауваження до стелі.
— Вони розмовляли, але не їли. Я під'їв, чи то, може, було пізніше, на наступному етапі. Ми приземлилися, вони вийшли, і хтось зайшов на борт і повів мене злітною смугою до іншого літака. Це був голомозий парубок десь сім футів заввишки в темному костюмі, на шиї величезний срібний медальйон на ланцюжку.
— Ти був у Мінську.
— Мінськ,— спитав я.
— Той, що в Білорусі.
— Не думаю, що хтось робив штамп у моєму паспорті. Літак відрізнявся від першого.
— Російський реактивний чартер.
— Дрібніший, менше вигод, інших пасажирів нема. Білорусь,— сказав я.
— Ти звідти летів на південний схід.
— Заколисаний, задурений, півмертвий. Я не певен, чи наступний етап був із зупинкою чи без. Я не певен, скільки етапів було в усій подорожі. Я спав, снив, галюцинував.
— Що ти робив у Бостоні?
— Там живе моя дівчина.
— Ти та твої дівчата ніколи, здається, не живете в одному місті. Чого б це?
— Це робить час дорогоціннішим.
— Тут усе інакше,— сказав він.
— Знаю. Уже вивчив. Тут нема часу.
— Чи час такий гнітючий, що ми не відчуваємо, як він так само минає.
— Ви від нього ховаєтеся.
— Ми йому поступаємося,— сказав він.
Тепер була моя черга провалитися у кріслі. Мені хотілося цигарку. Я двічі кидав палити й хотів знову почати та кинути. Я уявляв це як довічний цикл.
— Мені спитати чи приймати ситуацію пасивно? Я хочу знати правила.
— Яке питання?
— Де ми? — спитав я.
Він повільно кивнув, розмірковуючи. Потім засміявся.
— Найближче місто абиякого розміру — за кордоном, зветься Бішкек. Це столиця Киргизстана. Потім є Алмати, більше, ще далі, у Казахстані. Але Алмати — не столиця. Та колись було. Тепер столиця — Астана, у якій є золоті хмарочоси та криті торгові центри, де люди відпочивають на піщаних пляжах, перш ніж зануритись у басейни, де є хвилі. Коли вже знаєш місцеві назви і як їх вимовляти по літерам, почуватимешся менш відірваним.
— Я тут так довго не затримаюся.
— Твоя правда,— сказав він.— Але є зміни в підрахунках щодо Артис. Вони очікують, що це станеться на день пізніше.
— Я думав, що вимір часу був надзвичайно точний.