Я крадькома поглянув на голомозу жінку на тому боці столу, яка сиділа поруч із Россом. На її обличчі — передчуття і майже радість. Нема значення, що промовець мав сказати. Вона палко хотіла вислизнути з цього життя в позачасовий упокій, облишивши всі хиткі ускладнення тіла, розуму й особистих обставин.
Стенмарк, здавалося, закінчив. Руки склав на ребрах, голову схилив. У цій молитовній позі він щось сказав до колеги. Він говорив мовою місцевих, унікальною системою «Конвергенції», набором голосових звуків і жестів, які змушували мене подумати про дельфінів, що спілкуються у відкритому океані. Вона відповіла тривалою реплікою, яка включала погойдування головою, комічне, імовірно, за інших обставин, але не тут, не з Надіним поводженням і гойданням.
Її акцент зник у невиразному булькотінні, хоч би що вона цим не висловлювала. Вона залишила своє місце і пішла вздовж столу, кладучи руку почергово на голову кожного з вісників.
— Час багаторазовий, час одночасний. Мить стається, сталась, станеться,— сказала вона.— Мова, яку ми тут розробили, допоможе вам зрозуміти ці поняття, тим, хто ввійде до капсул. Ви будете новонароджені, і з часом мова прищеплюватиметься.
Вона обійшла кут столу й обернулася до іншого краю столу.
— Знаки, символи, жести та правила. Назва мови буде доступна тільки тим, хто нею говоритиме.
Вона поклала руку на батькову голову — на батька чи його виображення, голий образок, на який він невдовзі перетвориться, істоту в сплячці в капсулі, що чекає на кібервоскресіння.
Її акцент тепер погрубшав, можливо тому, що я так хотів.
— Технологія стала силою природи. Ми не можемо її контролювати. Вона по всій планеті, і ніде від неї не сховаєшся. Хіба що тут, звичайно, у цій дієвій замкнутій групі, де ми дихаємо безпечним повітрям і живемо поза діапазоном бойових інстинктів, і розпач крові нам лише нещодавно в подробицях пояснили на багатьох рівнях.
Стенмарк пішов до дверей.
— Не зважайте на настанову мужності,— сказав він нам.— Вона вас лише вб'є.
Потім він пішов. Куди, що далі. Надя подивилася вгору й убік у куток кімнати. Тепер вона підняла руки, обрамивши обличчя, і говорила мовою «Конвергенції». У неї була певна снага присутності. Але що вона казала і до кого? Вона — одинична фігура, самозамкнута, сорочка з високим коміром, допасовані штани. Я думав про жінок в інших місцях, вулиці й бульвари у великих містах, подмух вітру, жіноча спідниця здіймається у вітерці, те, як вітер обтискає спідницю, надаючи форму ногам, заглиблюючи спідницю між ніг, відкриваючи коліна і стегна. Це були батькові думки чи мої? Спідниця б'ється об ноги, вітер такий поривчастий, що жінка повертається боком, відвертаючись від його сили, спідниця пританцьовує, складаючись між стегнами.
Вона — Надя Грабал. Так її звали.
— 8 —
У кріслі у своїй кімнаті я чекав, що хтось прийде і кудись мене відведе.
Я думав про довільну гру кроки-кроки та слова-слова, яку ми переживали отам нагорі, отам назовні, гуляючи й говорячи під відкритим небом, утираючи лосьйон для засмаги, вагітніючи й бачачи, як старієш, у ванному дзеркалі, поряд із туалетом, де ми випорожнюємося, і душем, де очищуємося.
А тепер ось я, у місці проживання, контрольованому середовищі, де дні й ночі взаємозамінні, мешканці якого говорять окультною мовою, і де мене змушують носити браслет, у якому міститься диск, що повідомляє про моє місцезнаходження тим, хто дивиться і слухає.
За винятком того, що я не носив браслет, так? Ці відвідини були інші. Чергування біля смертника. Сину дозволили супроводжувати батька в глибини, поза межі допускових рівнів.
Я трохи поспав у кріслі, і коли прокинувся, то моя мати була в кімнаті. Мадлен чи її аура. Як дивно, подумав я, що вона може мене тут знайти, особливо тепер, напередодні сумного вибору, зробленого Россом, що якийсь час був їй за чоловіка. Я хотів зануритися в цю мить. Моя мати. Які неслушні ці два слова для цього величезного кратерного відгородження, де люди додержувалися навченої порожнечі щодо своєї національності, минулого, родин, імен. Мадлен у нашій вітальні зі своїм утіленням особистої технології, кнопкою вимкнення звука на тв-пульті. Ось вона, подих, еманація.
Зазвичай я ходив за нею слідом між величними рядами чималої місцевої аптеки, хлопчик, що тільки-но опушився, тільки-но забрунькувався, який читає надписи на коробках і пляшечках з ліками. Інколи я відкривав їх, щоб почитати друковану вкладку, прагнучи спізнати ущільнений жаргон попереджень, застережень, побічних реакцій, протипоказань.