Один за одним ідуть люди в чорному, у кожного довгий меч, світанок, ритуальне вбивство, чорні з голови до п'ят, їхня хода позначена холоднавою дисципліною.
Сонні солдати в бункері, стоси мішків з піском.
Вихід: людські маси несуть добро, яке змогли взяти, одяг, торшери, килими, собак. На екрані позаду них здіймається полум'я.
Лише незабаром я помічаю, що звукова доріжка стала чистим звуком. Тривалий сигнал, який відкидає будь-які сліди намірів щось виразити.
Спецпризначенці кидають світло-шумові гранати в людей, які відступають через широку вулицю.
Дві літні людини на велосипедах у спустошеній місцевості. Згодом вони ідуть поряд із колоною танків на засніженому полі, у канаві видно самотнє безживне тіло.
Тіла: зарізані чоловіки на прогалині в хащах, стерв'ятники ходять поміж трупів.
Жахливо, але я дивився. Я подумав про інших, які дивляться, інші екрани, інші коридори, рівень за рівнем по всіх усюдах комплексу.
Діти біля мінівена, чекають на те, щоб залізти, навіддалі нерухомо висить чорний дим, одна дитина дивиться у той бік, інші повернулися до камери, обличчя невиразні.
Рукопашна, шість-сім чоловіків з ножами та штиками, деякі в камуфляжних куртках, зосереджене кровопускання, зблизька, високий чоловік захитався, готовий упасти, інші заштовхуються у мить стоп-кадру.
Ще один образ з безпілотника, зруйноване містечко, місто-привид, фігурки риються серед уламків.
Неголене обличчя солдата, груба вояцька порода, чорна плетена шапка, із рота стирчить цигарка.
Духівник іде швидкою ходою, православний священик, церковно-канонічне вбрання, накидка, ряса, люди маршують позаду нього, приєднуються інші, складаються в картинку, кулаки підняті.
На вибоїстій дорозі труп долілиць, скрізь осколки бомб.
Коридори забиті людьми, які дивляться на екрани. Усі вони думають, як я.
Ще одна коміксова маска, мультикова маска, солдат серед інших, вишикувався, гвинтівку тримає поперек грудей, його біле обличчя, багряний ніс, червоні уста скривились у сардонічній посмішці.
Жінка в чадрі, її видно ззаду, виходить із машини та входить, схиливши голову, на велелюдну площу, де кілька людей помічають і дивляться, а потім розбігаються, камера від'їжджає, потім вибух, його виразно видно, він, здається, роздирає екран на частини та подрібнює повітря навколо нас. Усіх тих, хто дивиться.
Жалібники біля могильної ями, деякі з автоматичною зброєю на ремені через плече, той самий чорний дим, що й раніше бачили, дуже далеко, не здіймається і не стелиться, а надзвичайно, навіть моторошно, скидається на розмальований задник.
Дитинка в кумедному капелюсі присідає голим задком, щоб покакати в сніг.
Потім пауза і настійний тужливий шум звукової доріжки затихає. Екран сповнюється закрижанілим сірим небом, камера повільно вирівнюється, і повторюється перший значний образ.
Військові, широко ступаючи, виходять із мряки.
Але цього разу кадр довгий, і люди все прибувають, і серед них є поранені, фігури, що кульгають, закривавлені обличчя, кілька чоловіків у касках, більшість у чорних плетених шапках.
Звук поновлюється, тепер реалістичний, десь лунають вибухи, низько летить літак, і чоловіки починають просуватися обережніше, міцно притискаючи зброю до тіл. Вони рухаються міською вулицею повз насип, де палають скати, будівлі обвалені, скрізь уламки. Я дивлюся, як вони йдуть розбитою бруківкою, й окремі вигуки невдовзі поглинають масовані збройні випали.
Виглядає і звучить як традиційна війна, люди зі зброєю, і я зі збоченою ностальгією пригадую про те, що говорив Стенмарк: усі світові війни закарбовані в таких образах, солдат із цигаркою в роті, солдат спить у бункері, бородатий солдат із забинтованою головою.
Звуки пострілів поблизу, і чоловіки ховаються, вишукуючи джерело вогню, відстрілюючись, і звукова доріжка вливається в дію, голосна, близька, гукання голосів, і я маю позадкувати від екрана, навіть коли камера стає тісніше залученою, повзучи місцевістю задля крупних планів чоловічих облич, молодих і не дуже молодих, пальці тиснуть гачки, тіла скрадаються за каркасом зруйнованої споруди. Це швидко, виразно і перебільшено, відчуття того, що немовби щось насувається, і все, що я можу робити,— це дивитися і слухати, раптова завада у звуці й зображенні, камера колихається і тремтить, а потім знаходить людину, що стоїть у корпусі розбитої машини, гвинтівка прочісує ділянку. Він декілька разів стріляє, верхня частина тіла ритмічно здригається. Він пригинається і чекає. Ми всі чекаємо. Камера роздивляється ділянку, і там безлюдні уламки, дощик, а потім самотня фігура повертається до поля зору, стоячи на колінах на водійському сидінні й раз стрельнувши з розколотого на друзки бокового вікна. Періодично майже стихає, і камера під кутом лишається на скорченій людині, у якої на голові не каска, а пов'язка, а потім з різних сторін поновлюється стрілянина, картинка стрибає, і в чоловіка влучають. Я думаю, що бачу саме це. Камера його втрачає і ловить лише сліди каламутного тла. Шум сильнішає, стрімка стрілянина, голос повторює одне і те ж слово, а потім повертається він, відкрито йдучи геть без гвинтівки, камера усталюється, і в нього знову влучають, і він падає на коліна, і я повторюю самому собі ті слова, поки дивлюся. У нього знову влучають, і він падає на коліна, аж ось чіткий образ його постаті, польова куртка кольору хакі, джинси та черевики, волосся дибки, він утричі більший, ніж у житті, тут наді мною, підстрелений і стікає кров'ю, на грудях розповзається пляма, юнак, очі заплющені, винятково реальний.