— Ти не маєш лишатися. Вона зрозуміє.
— Я лишуся. Звичайно, я лишуся.
— Навіть за найретельнішого керівництва тіло прагне впливати на ті чи ті рішення.
— Вона помре природно, чи останній подих буде силуваний?
— Розумієш, є щось поза останнім подихом. Розумієш, це тільки вступ до чогось більшого, того, що далі.
— Дуже по-діловому.
— Насправді це буде дуже лагідно.
— Лагідно.
— Буде швидко, безпечно і безболісно.
— Безпечно,— сказав я.
— Їм потрібно, щоб це відбулось у повній синхронізації з тими методами, які вони тонко налагоджували. Які найкраще пасують її тілу, її хворобі. Вона могла б жити на кілька тижнів довше, так, але навіщо?
Зараз він нахилився вперед, лікті на столі.
Я спитав: «Чому тут?»
— Лабораторії та техцентри у двох країнах. Це база, центральне командування.
— А чого так відокремлено? Чому не Швейцарія? Чому не передмістя Г'юстона?
— Ми цього і прагнули, цієї відділеності. Маємо те, що треба. Тривкі джерела енергії й витривалі механізовані системи. Вибухозахисні стіни й зміцнені поверхи. Структурна надмірність. Протипожежна безпека. Охоронні патрулі, земля і повітря. Ретельна кібербезпека. І так далі.
Структурна надмірність. Йому подобалося це казати. Він відкрив шухляду в столі, а потім виставив пляшку ірландського віскі. Вказав на тацю з двома склянками, і я через усю кімнату пішов за нею. Повертаючись до столу, я оглянув склянки, вишукуючи прониклі піщинки та кам'яний пил.
— Тут люди в кабінетах. Ховаються. Що вони роблять?
— Вони роблять майбутнє. Нову ідею майбутнього. Відмінну від інших.
— І воно тут має бути.
— Кочовики мандрували цією землею тисячі років. Вівчарі в чистому полі. Воно не пошарпане й історично стисле. Тут похована історія. Тридцять років тому Артис працювала на розкопках десь на північному сході звідси, поблизу Китаю. Історія в могильниках. Ми поза обмеженнями. Ми забуваємо все, що знали.
— У цьому місці й своє ім'я можна забути.
Він підніс склянку і випив. То був рідкісний бленд віскі, тричі дистильований, суворо обмежене виробництво. Із подробицями він мене ознайомив роки тому.
— А гроші?
— Чиї?
— Твої. У тебе їх багато, вочевидь.
— Я зазвичай вважав себе серйозною людиною. Праця, яку робив, зусилля і самовідданість. Потім, пізніше, час, який можна було присвятити іншим справам, мистецтву, навчаючись ідей, традицій та інновацій. Полюбив це,— сказав він.— Сам витвір, картину на стіні. Потім я почав з рідкісних книг. Витрачав години й дні в бібліотеках, у службових приміщеннях, і не мав потреби ними володіти.
— Ти мав доступ, у якому відмовили іншим.
— Але ж я не був там, щоб заволодіти. Я там стояв і дивився чи уклякав і споглядав. Щоб читати заголовки на корінцях безцінних книг у замкнених стелажах. Артис і я. Якось ти і я в Нью-Йорку.
Я відчував, як усе нижче спускається м'який опік віскі і на мить заплющив очі, слухаючи Россове декламування пригаданих заголовків з бібліотек у декількох світових столицях.
— Але що серйозніше за гроші? — спитав я.— Як воно? Ризик. У чому твої ризики в цьому проекті?
Я говорив без надриву. Сказав тихо, без іронії.
— Коли мене вже просвітили щодо значущості ідеї та потенціалу, що стоїть за нею, чималі залучення,— сказав він,— я прийняв рішення, яке ніколи не переглядав.
— Ти колись переглядав своє рішення щодо чогось?
— Щодо мого першого шлюбу,— відповів він.
Я задивився у склянку.
— А хто вона була?
— Гарне питання. Глибоке. Ми мали сина, але поза тим...
Не хотілося на нього дивитися.
— Але хто вона була?
— Вона по суті була одне. Вона була твоя мати.
— Скажи її ім'я.
— Хіба ми колись казали одне одному свої імена, вона та я?
— Скажи її ім'я.
— Люди, які були в шлюбі, як ми, у наш незвичний спосіб, який не такий уже й незвичний, чи вони колись кажуть одне одному свої імена?
— Хоча б раз. Мені треба почути, як ти його кажеш.
— Ми мали сина. Ми казали його ім'я.
— Зроби приємність. Давай. Скажи його.
— Ти пам'ятаєш, що казав хвилину тому? У цьому місці своє ім'я можна забути. Люди гублять свої імена в безліч способів.
— Мадлен,— сказав я.— Моя мати, Мадлен.
— Тепер я згадав, так.
Він посміхнувся і відкинувся в поставі вдаваного пригадування, потім змінив вираз обличчя, своєчасний маневр, різко до мене звертаючись.
— Подумай про це, що тут і хто тут. Подумай про кінець усіх злигоднів, які визбируєш роками. Подумай поза особистим досвідом. Облиш його там. Те, що відбувається в цій спільноті,— це не просто створення медичної науки. Залучені соціальні теоретики й біологи, футуристи й генетики, кліматологи й нейронауковці, психологи й етикологи, якщо це правильне слово.