Повний сонячний диск стікав кров'ю на вулиці, висвітлюючи вежі обабіч, і я сказав собі, що хлопець не бачив, як на нас валиться небо, а знаходив найчистіший подив в інтимному дотику землі та сонця.
Я повернувся до свого місця і дивився вперед. Не треба мені небесного світла. Я маю здивовані вигуки хлопчика.
Максим Нестелєєв
Хлопчик з Бронкса і смерть
(життя і романи Дона Делілло)
Дон Делілло, на думку провідного американського критика Гарольда Блума,— це один з чотирьох найвпливовіших письменників США, разом із Томасом Пінчоном, Кормаком Маккарті та Філіпом Ротом. Багато в чому його своєрідний стиль сформувався тим, що він — яскраве доведення користі для письменника перебування в ситуації «свій серед чужих, чужий серед своїх».
Народився Делілло 1936 року в Бронксі в родині вихідців з Італії. Цікаво, що його батько і мати походили з одного італійського містечка (розташованого неподалік від гір Абруццо), але познайомилися й одружилися вже в США. Дон мешкав разом з 11 родичами за півгодини їзди від Мангеттена (що для нього було дуже важливо), а до того його батько (який приїхав в Америку дев'ятирічним) зі своїм батьком, дідусем майбутнього письменника, жив тут у криміногенній Пекельній кухні. До юнацтва Дон майже не залишав свого італійсько-американського району, проте так і не навчився італійської й не став ревним католиком, як його батьки. За його визнанням, тоді він говорив «бронксською англійською», а з друзями — своєрідним італійським сленгом. Через це навіть навчання до 1954 року в коледжі Кардинал Гейз (у якому, до речі, пізніше вчився відомий режисер Мартін Скорсезе) було для нього складним випробовуванням, та ще складніше було після Фордхемського університету (де він до 1958 року вивчав візуальні комунікації) влаштуватися копірайтером до рекламного агентства «Оґілві та Матер», англійські власники якого, за визнанням Делілло, змусили його докорінно переосмислити те, що говорити та як одягатися. 1966 року він залишає цю роботу (пропрацювавши там п'ять років), бо прагне займатися літературою. 2013 року, відповідаючи на питання одного з інтерв'юерів, який досвід він здобув, пишучи рекламні тексти та співпрацюючи з великими корпораціями доволі значний час, Делілло лаконічно відказав: «Жодного». Це гаяння часу на марну працю, а ще творчість і постать Томаса Пінчона стали тими поштовхами до кардинальних змін у житті, які й визначили його подальшу долю. Делілло згадує, що коли він важко і без жодного натхнення вигадував рекламу для автошин «Сірз», йому дали почитати перший роман Пінчона «В.» (1963), і єдине питання, яке у нього виникло: «І звідки це з'явилося?». Було враження, що одного дня помер Гемінґвей (якого Делілло ще встиг побачити на вулиці за рік до його самогубства) і народився Пінчон: «Масштаби його творчості, значної географічно та такої, що не боїться головних тем, допомогли нам визначити місцеположення нашої художньої літератури не тільки в дрібних анонімних закутках, людяних і завжди суттєвих, але також в обширі високої уяви та колективних мрій».
Письменник любить повторювати історію про те, коли саме він відчув свій хист, а точніше — переконався, що це справа його життя. Чотири роки пишучи свій перший роман, він уже через два роки напруженої праці над текстом зрозумів, що й далі буде цим займатися, попри те, буде його проза успішна чи ні.
Делілло порівняно пізно почав писати твори, і, за його визнанням, літературою майже не цікавився до 14 років (коли прочитав «Дракулу»), віддаючи перевагу коміксам, що до певної міри й визначило відсутність у його романах «оповідного запалу, схильності додержуватися певного наративного ритму». У 18 років під час навчання в коледжі на літніх канікулах у Бронксі він підробляв «паркером» на дитячому майданчику: йому платили за те, що він мав із сюрчком, у білій сорочці, брунатних штанях і таких саме черевиках наглядати за порядком і дітьми. Натомість, як звіряється Дон, він нічого подібного не робив і два місяці просто сидів на лавці в парку і захоплено читав Фолкнера, Гемінґвея і Джойса. Також у підлітковому віці його дуже вразив європейський кінематограф, який саме тоді почали показувати в Америці, це було зовсім інше бачення світу, нова образність і виразність, «фільми (films), а не кіно (movies)», як згадує Делілло.