Це все призвело до того, що для нього ключовим став саме зоровий аспект, тож і більшість його романів починалися не з ідеї, а з образу: «Підземний світ» (1997) — із заголовків перших газетних шпальт 1951 року, де поряд була новина про бейсбол і випробовування радянської атомної бомби; «Космополіс» (2003) — із побачених велетенських лімузинів, що їхали Мангеттеном і збиралися повернути на перехресті; «Людина, що падає» (2007) — із фотокадру рятівника з брудним портфелем одразу після події 9/11, коли Делілло зрозумів, що цей портфель людині не належить; «Точка Омега» (2010) — із відеоінсталяції Даґласа Гордона «24-годинне Психо» (відомий фільм Гічкока, сповільнений до доби). Важливість візуального («візуальну відповідальність») у літературі письменник, за його свідченням, остаточно усвідомив, коли, мешкаючи доволі тривалий час у Греції, роздивлявся грецькі літери на античних колонах, і вони вразили його самою формою, виразнішою за смисл, який вони передавали, складаючись у слова. Відтоді всі свої романи Делілло описує як тривимірні простори, зримі та відчутні, усвідомлюючи власну відповідальність навіть не за слова чи речення, а за літери та їх розташування на сторінці. Тому він і дотепер вистукує свої тексти на друкарській машинці, купленій 1975 року, адже це дає йому об'ємне відчуття власної праці, її опуклу знаковість, що стає значимістю. Через це він і вирізняє себе від більшості сучасних прозаїків, які пишуть в «есеїстичному стилі», легко і невимушено нанизуючи на комп'ютері абзаци та розділи. Цікаво, що Делілло в інтерв'ю газеті «Лос-Анджелес Таймс» звіряється, що тепер він переважно дивиться фільми, а не читає книжки, та й з колегами-письменниками вони зазвичай говорять про кіно, а не про тексти.
Світогляд Дона Делілло від «Американи» (1971) до «Зеро К» (2016) декілька разів змінювався, як і його країна. Назва першого роману, як він потім сам для себе з'ясовував, була невипадкова: «То була заява про мої наміри використовувати цілу картину, цілу культуру». У десятці романів (загалом натепер їх 16) проаналізувавши різні аспекти американського життя, від рок-музики до бейсболу, Делілло, врешті-решт, доволі кардинально розійшовся зі своєю нацією, заявляючи в останніх нечисленних бесідах з журналістами, що більше не впізнає США, а Трампа називає «нашою національною галюцинацією».
Тож логічно, що в найновішому романі від Америки лишився майже самий осонцений Мангеттен, а два розділи твору відсилають до Челябінська (Росія) і Костянтинівки (Україна). Джойс Керол Оутс якось назвала його «людиною лячного сприйняття», яка чи не найкраще відчуває і передчуває США. Однак Делілло цікавіший як візіонер, що працює з передбаченнями та збігами, що вказують на прийдешнє, аніж як аналітик й історик, що досліджує минуле. Тому в романі «Людина, що падає», де він прагне осмислити жахіття 11 вересня шість років по тому, Делілло непереконливий і навіть украй сентиментальний, через це його визнають найслабшим романом письменника. А можливо, йдеться про певну вікову деформацію авторського стилю, адже раніше його твори про минуле були сильніші й майстерніші, зокрема, «Терези» (1988) про Лі Гарві Освальда й убивство Джона Кеннеді.
«Зеро К» — це частково роман про майбутнє, про вигадану кріоспоруду «Конвергенція» десь у пустельній азійській місцевості неподалік від Бішкека. Делілло писав його 4 роки та присвятив дружині Барбарі Беннетт, із якою вони разом уже майже півстоліття. Можна сказати, що цей твір — своєрідний подарунок автора самому собі на вісімдесятиріччя, адже твір у згущеній формі поєднав усі важливі для нього теми й ідеї. До певної міри він продовжує його попередній роман «Точка Омега», де теж багато міркують про родину, старість, відеозображення і смерть, а наприкінці один з безіменних персонажів мріє померти після довгої хвороби. Точка Омега — це поняття філософа П'єра Тейяра де Шардена з трактату «Феномен людини», яким він позначає стан найорганізованішої складності та найвищої свідомості, до якого еволюціонує Всесвіт. Ознаки точки Омеги — автономність, наявність, незворотність і трансцендентність — це водночас наріжні поняття «Зеро К», де складна організованість переконань близнят Стенмарк у їхньому дуеті контрастує з монологом Артис Мартино у проміжному стані свідомості під час кріонічного припинення.
В інтерв'ю Делілло зазначав, що, досліджуючи саме питання заморожування смертельно хворих людей, він зумисно намагався не переобтяжувати текст подробицями цього процесу і специфіки обладнання, обравши за оповідача Джеффрі Локгарта, який знає про це не більше, ніж пересічний читач. Найбільше критики письменник отримав саме за образ цього оповідача — доволі обмеженого, беземоційного, спокійного чоловіка, який переживає той факт, що колись батько Росс кинув його і свою першу дружину Мадлен, матір Джеффрі, і тепер ладен померти разом зі своєю другою дружиною Артис, яку він, безперечно, любить сильніше за сина. Це й визначає мову твору — тавтологічну (на кшталт: «Сама людина була безголова — голови вона не мала», «Стеля була низька, ліжко — ліжкоподібне, стілець був як стілець»), часом кострубату, інколи з чудернацькими поєднаннями слів у словосполученнях, із переважно короткими простими реченнями, що водночас нагадують Біблію і пізнього Льва Толстого. Тематично теж можна провести цю паралель, адже обидві алюзії містять важливі есхатологічні мотиви. Власне, сам Джеффрі каже про свої нотатки, що це «порожні міркування людини, чиї безсюжетні дні та ночі почали визначати те, як світ складається довкола нього».