Так я продовжував ворушити спогади, а тим часом давно настала ніч, і за вікном мрячив дощ. У моїх спогадах, у які я занурився, теж було чути шум дощу. Тоді це було під каштанами, коли Деміан став розпитувати мене про Кромера, розгадавши мої перші таємниці. Одне спливало за іншим: розмови по дорозі в школу, уроки для тих, хто готувався до конфірмації. Нарешті я згадав нашу першу зустріч. Про що тоді йшлося? Я не міг одразу пригадати, але мені нікуди було поспішати, і тому я повністю віддався спогадам. І ось нарешті я пригадав. Ми стояли перед нашим будинком, після того як Деміан відкрив мені свої думки щодо Каїна. Він розповідав тоді про старовинний герб над вхідними дверима нашого будинку, що стерся, про рельєф, що розширювався донизу. Він сказав, що його цікавить цей герб і що на такі речі слід звертати увагу.
Вночі мені приснилися Деміан і герб, який невпинно видозмінювався. Деміан тримав його в руках, а герб ставав то маленьким і сірим, то велетенським і різнобарвним, але Деміан пояснив мені, що це завжди один і той самий герб. А під кінець він змусив мене цей герб… проковтнути! І я з невимовним жахом відчув, що птах із герба, якого я проковтнув, тепер живе в мені, що він наповнює мене і починає жерти зсередини. Від смертельного жаху я прокинувся і підхопився.
Сон вивітрився, стояла глибока ніч, я почув, як дощ періщить у вікно. Я встав, аби зачинити вікно, і наступив при цьому на щось, що валялося під ногами. Вранці я побачив, що то був аркуш з портретом. Він лежав мокрий, увесь зіжмаканий. Я поклав його поміж аркушами промокального паперу в якусь товсту книгу, щоб просушити. Наступного дня я подивився — папір уже встиг висохнути. Але портрет змінився. Червоні вуста зблідли і стали вужчими. Тепер це точно були вуста Деміана.
Я взяв чистий аркуш і почав малювати птаха з герба. Як він, власне, виглядав, я пам’ятав невиразно, та й те, що пам’ятав, не можна було розгледіти навіть із близької відстані — то була давня ліпнина, неодноразово зафарбована. Птах стояв (чи то сидів) на чомусь — не то на квітці, не то в гнізді чи на верхівці дерева. Я цим не переймався і почав з того, що чітко собі уявляв. З якоїсь внутрішньої потреби я одразу використав яскраві фарби, голова птаха на моєму аркуші виявилася золотаво-жовтою. Залежно від настрою я продовжував цю роботу і через декілька днів завершив її.
Птах вийшов хижий, з гострою, рішучою яструбиною головою. Його тулуб визирав наполовину з темної земної кулі, з якої він вилуплювався, немов із гігантського яйця, на тлі синього неба. У міру того, як я дивився на цей аркуш, мені дедалі більше здавалося, що переді мною такий самий кольоровий герб, який я бачив у своєму сні.
Написати Деміану листа я б не зміг, навіть якби й знав, куди писати. Але в тому ж мрійливому передчутті, в якому я тоді все робив, я вирішив відіслати йому цього листа з яструбом — незалежно від того, дійде він до нього чи ні. Нічого не написавши на аркуші, навіть не зазначивши свого прізвища, я ретельно обрізав його краї, купив великого конверта і написав на ньому колишню адресу свого приятеля. Тоді все це відразу й відіслав.
Наближався якийсь іспит, і мені доводилося працювати більше, ніж зазвичай. Вчителі знову стали люб’язні зі мною після того, як я несподівано змінив свою поведінку. Хорошим учнем я, щоправда, не був і тепер, але ні я, ні хтось інший уже не пам’ятав, що півроку тому всі припускали можливість мого відрахування з пансіону.
Батько знову писав мені в колишньому тоні — без докорів і погроз. Однак я не відчував потреби пояснювати йому (або ще комусь), яким чином відбулася в мені ця зміна. Випадково ця зміна збіглася з бажаннями моїх батьків і вчителів. Ця зміна не привела мене до інших людей, ні з ким не зблизила, навпаки — зробила мене іще самотнішим. Вона прагнула кудись — до Деміана, до далекої долі. Я й сам цього не знав, адже я був усередині того, що відбувалося.
Почалося все з Беатріче, але з деякого часу я жив зі своїми листами і своїми думками у світі настільки нереальному, що я загубив її з поля зору. Нікому, навіть якби я й хотів, я не зміг би сказати жодного слова про свої сни, про мої очікування, про мою внутрішню переміну.
Та і як я міг цього хотіти?
Розділ п’ятий
ПТАХ ВИБИВАЄТЬСЯ З ГНІЗДА
Мій намальований птах із сновидінь літав десь дорогами і шукав мого приятеля. Відповідь прийшла найнесподіванішим чином.
Якось після перерви між двома уроками я знайшов вкладену в підручник записку. Складена вона була так, як це зазвичай робилося, коли однокласники на уроці потай обмінювалися записками. Мене здивувало: хто міг прислати таку записку, адже ні з ким з учнів я не спілкувався? Я вирішив, що це, мабуть, запрошення взяти участь у якій-небудь витівці. Я недбало, і навіть не прочитавши записки, вклав її в підручник на парті. Лише під час уроку, розгорнувши його, я знов натрапив на папірець.