Я мовчки сів навпроти. Окрім нас, у шинку не було більше нікого. Він зиркнув на мене, ніби хотів спекатись. Однак я не відводив від нього свого погляду, поки він не буркнув грубувато:
— Якого дідька ви витріщилися на мне? Вам щось потрібно?
— Нічого мені від вас не потрібно, — відповів я. — Я й так від вас уже багато чого узяв.
Він спохмурнів.
— Ви мрієте музикою? По-моєму, це огидно — бути мрійником музики.
Я не піддався на грубощі.
— Я вже не раз вас слухав там, у церкві, — вів я далі. — Втім, я не хочу набридати. Я, власне, шукав для себе чогось особливого — сам не знаю чого. Але ви взагалі не звертайте на мене уваги. Я ж можу слухати вас у церкві.
— Я завжди зачиняюся.
— Але нещодавно ви забули замкнути двері, і я зайшов непомітно всередину і просидів там. Зазвичай я стовбичу знадвору або сиджу на підмурівку.
— Он як? Наступного разу заходьте — всередині тепліше. Просто треба добряче постукати у двері. Але не тоді, коли я граю. Тепер зізнавайтесь — що ви шукаєте? Ви, юначе, ще, мабуть, школяр або студент. Чи музикант?
— Ні, я просто люблю слухати музику — отаку, як ви граєте, абсолютно досконалу; слухаючи її, відчуваєш, що душу потрясає небо і пекло. Музику я дуже люблю, може, тому, що в ній мало отієї «повчальності». Все інше — набридливо-моральне, а я шукаю чогось іншого. Від такої моральності я завжди страждав. Я не вмію вдало висловлюватись. Чи знаєте ви, що мусить існувати божество, яке водночас є і богом, і дияволом? Такий бог начебто повинен був існувати — я чув про це.
Музикант трохи підняв свого крислатого капелюха і змахнув з високого чола темне волосся. При цьому він зиркнув на мене і, нахилившись через стіл, тихо і з цікавістю запитав:
— А як звати бога, про якого ви кажете?
— На жаль, я майже нічого не знаю про нього, власне, лише його ім’я — Абраксас.
Музикант роззирнувся навколо, немовби хотів перевірити, чи ніхто не підслуховує. Потім він присунувся ближче і прошепотів:
— Так я й гадав… Хто ви такий?
— Я гімназист.
— Звідки ви довідалися про Абраксаса?
— Випадково…
Він так грюкнув по столу, що аж вино вихлюпнулося з келиха.
— Випадково? Не морочте мені голову, юначе! Про Абраксаса довідатися випадково неможливо — запам’ятайте це! Я вам про нього дещо розповім. Я трохи знаю про нього.
Він замовк і відсунув свого стільця. Коли я з очікуванням глянув на нього, він скривився.
— Не тут… Іншим разом… Ось, візьміть.
Він поліз у кишеню свого пальта і, діставши звідти жменю смажених каштанів, підсунув їх мені.
Я мовчки узяв каштани і став смакувати.
— Отже… — прошепотів він через деякий час. — Звідки ви знаєте про… нього?!
Я не став зволікати.
— Я був дуже самотній і розгублений. І якось згадав про одного приятеля з минулих років, який, до речі, дуже багато всього знає. Я щось намалював, якогось птаха, який вилупився із земної кулі, і послав йому цей малюнок. Через деякий час, коли я вже цього й не очікував, у мене на руках опинився аркушик паперу, на якому було написано: «Птах вилуплюється з яйця. Яйце — це світ. Хто хоче народитися — має зруйнувати світ. Птах летить до бога. Бога звати Абраксас».
Він нічого не відповів, ми лущили каштани і їли, запиваючи вином.
— Візьмемо ще по келиху? — запропонував він.
— Дякую. Я не люблю пити.
Він гмукнув, дещо розчарований.
— Як знаєте. А я посиджу тут ще трохи. Бувайте!
Наступного дня, коли я прийшов до церкви, він зіграв щось своє на органі, після чого був не надто балакучий. Ми вийшли з церкви і попрямували до міста. На якійсь вулиці він завернув у провулок до старенького будинку. Ми пройшли через темні кімнати й коридори і піднялися нагору. У просторій похмурій і занедбаній кімнаті, крім рояля, ніщо не свідчило про музику. Велика книжкова шафа і письмовий стіл нагадували кабінет ученого.
— Скільки у вас книг… — промовив я захоплено.
— Частина — із книгозбірні мого батька. Так, молодий чоловіче, я живу у своїх батьків, але не можу вас їм представити, бо моє приятелювання з іншими людьми не вельми шанується в цьому будинку. Я, знаєте, такий собі «блудний син». Мій батько — людина дуже поважна, він — відомий у цьому місті священик і проповідник. А я, щоб ви відразу були в курсі справи, — його здібний і багатообіцяючий отрок, який, на жаль, збився з дороги і трошки схибив. Я був богословом і незадовго до державних іспитів покинув цей високоповажний факультет. Хоча, власне, все ще цікавлюся цим напрямком, але у плані приватних досліджень. Яких богів понавигадували собі люди в різні часи — це для мене все ще дуже важливо й цікаво. А взагалі, я тепер лише музикант і, здається, скоро отримаю скромне місце органіста. Тоді знову буду в лоні церкви.