Я розглядав корінці книг — грецькі, латинські, давньоєврейські назви — наскільки все це можна, було розгледіти при слабкому світлі гасової лампи. Тим часом мій знайомий у кутку біля стіни почав із чимось порпатись.
— Ідіть сюди, — покликав він мене невдовзі. — Ми зараз трохи помудруємо, тобто полежимо коло вогню і помислимо.
Він чиркнув сірником і підпалив у каміні папір і дрова. Полум’я одразу здійнялося високо, він розгрібав вугілля і роздмухував вогонь з якоюсь побожною ретельністю. Я ліг поруч із ним на протертий старенький килим. Ми мовчки дивилися на вогонь, який вабив і манив. Ми пролежали отак, мабуть, годину, дивилися на язики полум’я, як воно розгойдується, спалахує і бурхливо здіймається, спадає і корчиться, згасає і зрештою тихо осідає на жарінь.
— Вогнепоклонство — не найгірше з того, що було колись вигадане людьми, — пробурмотів він. Більше ніхто не промовив ні слова. Не зводячи очей з вогню, я занурювався в мрійливу тишу, бачив якісь контури чи образки у гарячому приску. Одного разу я навіть здригнувся від несподіванки — мій приятель додав у жар трохи дьогтю. Злетіли довгі язики полум'я, я вгледів у них… свого птаха з жовтою яструбиною головою… У жарі каміна, який потроху згасав, палаючі золоті контури спліталися в химерне плетиво, можна було вгледіти картинки, людей чи тварин, фантастичних рослин, плазунів і змій. Коли я, отямившись, подивився на свого сусіда, він незворушно, в самозабутті, підперши кулаком підборіддя, дивився на жарінь.
— Мені вже час… — проказав я тихо.
— Що ж, до побачення.
Він не ворухнувся. Лампа вже згасла. Мені довелося пробиратися мало не навпомацки з цього зачарованого будинку через темні кімнати і коридори. На вулиці я зупинився і подивився догори на стару будівлю. Світло не горіло в жодному вікні. Відсвіт ліхтаря ледь зблискував на мідній табличці біля дверей.
«Пісторіус, головний священик», — прочитав я.
Уже вдома, сидячи самотньо за вечерею у своїй кімнатці, я подумав, що ні про Абраксаса, ні про щось інше я від Пісторіуса так і не почув.
Ми взагалі обмінялися ледве чи десятком слів. Але своїми відвідинами я залишився дуже вдоволений. Наступного разу він пообіцяв мені зіграти дуже рідкісний твір старовинної органної музики — Пассакалію Букстехуде.
Я й не знав, що органіст Пісторіус подав мені перший урок, коли ми лежали на підлозі біля каміна в його похмурій усамітненій кімнаті. Споглядання вогню подіяло на мене дуже благотворно, воно видобуло з глибин свідомості картини і нахили, які в мене завжди були, хоч я ніколи не надавав цьому значення.
Уже в ранньому дитинстві я полюбляв розглядати різні химерні витвори природи, віддаючись їхній чарівливості, їхній мудрій глибинній мові. Химерне, здерев’яніле коріння дерев, кольорові прожилки в камені, райдужні плями на воді, тріщини на склі — такі речі зачаровували мене. Але найбільше — водограй або вогонь, дим, хмари при заході сонця, кольорові плями ще довго кружляли в мене перед очима, коли я їх заплющував. Після отого мого приходу до Пісторіуса я чомусь знову це все пригадав. Я помітив, що зобов’язаний йому якимось підживленням, якоюсь невисловлюваною радістю, посиленим відчуттям самого себе, що народилось відтоді при довгому спогляданні відкритого вогню — напрочуд благотворного.
До небагатьох відкриттів, зроблених мною досі на шляху до глибинної мети життя, додалося ще оте нове: споглядання тонких структур, самозабутнє занурення в ірраціональні, хитромудрі, дивні форми природи. Воно викликає в нас почуття злагоди нашої душі з волею, яка витворила ці структури. Невдовзі ми відчуваємо спокусу вважати їх нашими власними химерними творіннями. Ми бачимо, як межа між нами й природою тремтить і розпливається. Ми впадаємо в той стан, коли вже невтямки — чи то від зовнішніх вражень ведуть свій початок образи на сітківці ока, чи від внутрішніх. Ніде так просто й легко, як під час цієї вправи, не вдається виявити, якою величезною мірою ми самі є творцями, якою величезною мірою наша душа завжди бере участь у невпинному сотворенні світу. Більше того — в нас і в природі живе одне і те саме неподільне божество. І якби зовнішній світ раптом згинув, хтось із нас зумів би відтворити його заново — адже гора і річка, дерево і листя, корінь і квітка — все, що створене природою, вже наперед вбудоване у нас, воно бере свій початок з нашої душі, чия сутність — вічність. Ця сутність непізнана нами, але сприймається здебільшого як сила любові й сила творчості.