Лише через багато років я знайшов підтвердження цього спостереження в одній книзі, а саме — у Леонардо да Вінчі. Він десь говорив, як захопливо-цікаво дивитися на стіну, запльовану безліччю людей. Перед кожною вологою плямою на стіні він відчував те саме, що Пісторіус і я перед вогнем.
Під час наступної нашої зустрічі органіст дав мені таке пояснення:
— Ми завжди занадто звужуємо межі своєї особистості. Ми зараховуємо до своєї особистості завжди тільки те, в чому вбачаємо якусь індивідуальну, якусь відмінну особливість. Але ж ми складаємося з усього того, що існує у світі. Кожен з нас, так само як і наше тіло, носить у собі весь родовід розвитку — від риб і ще далі. Так і в нашій душі міститься все, чим колись жили людські душі. Усі боги і культові ідоли, які колись існували — чи то у греків або китайців, чи у зулуських кафрів, — усі вони присутні в нас, наявні як можливості, як бажання, як виходи зі становища. Якби все людство вимерло і залишилася одна-єдина, скільки-небудь здібна дитина, яку нічого не вчили, то ця дитина знову відновила б увесь хід речей, знову змогла б відтворити богів, демонів, рай, заповіді й заборони, старі й нові заповіти — геть усе.
— Ну, гаразд, — додав свого я, — але в чому ж тоді полягає цінність індивідуума? Чому ми ще чогось прагнемо, якщо в нас самих уже все існує давним-давно, в готовому вигляді?
— Стоп! — запально вигукнув Пісторіус. — Це велика різниця — чи ви тільки носите світ у собі, чи ви ще й це знаєте! Божевільний може народити думки, які нагадуватимуть Платона, а який-небудь сумлінний учень гернгутерської школи творчо осмислює суть глибоких міфологічних вірувань, які зустрічаються у гностиків чи в Зороастра. Але він про це не здогадується, бо ще нічого не знає! Це все одно що — дерево чи камінь, у кращому випадку — тварина, поки вони цього не усвідомлюють. Але як тільки зажевріє перша іскра такого знання — він стає людиною. Ви ж, напевно, не вважаєте всіх двоногих, яких зустрічаєте на вулиці, людьми тільки тому, що вони ходять прямо і виношують своїх дитинчат дев’ять місяців? Ви ж бачите, що багато з них — як риби чи вівці, черв’яки чи їжаки, деякі з них — мурашки, інші — бджоли! Так от, у кожному з них закладені можливості олюднення, але розкриваються ці можливості тільки тоді, коли він про них здогадується, коли починає хоч частково їх усвідомлювати.
Десь у такому ключі відбувалися наші розмови. Іноді вони приносили мені щось цілковито нове, зовсім несподіване. Але навіть найбанальніші наполегливо і цілеспрямовано били в одну точку, всі сприяли моєму становленню, допомагали скидати з себе оболонку за оболонкою, пробивати шкаралупу за шкаралупою, і після кожної такої розмови я трохи вище, трохи вільніше підводив голову, поки мій жовтий птах не висунув свою прекрасну хижу голову з розбитої шкаралущі світобудови.
Ми також часто розповідали один одному свої сни. Пісторіус умів їх тлумачити. Один вражаючий приклад саме прийшов мені на згадку. Мені наснилося, що мене мовби з розмаху було викинуто високо в повітря, неначе запущено з такою силою, що я не міг з нею впоратися. Почуття польоту було піднесеним, але невдовзі перетворилося на страх, коли я побачив своє безвольне ширяння на ризикованій висоті. I раптом я зробив дивовижне відкриття: я можу регулювати висоту і падіння затримкою і глибиною свого дихання!
З цього приводу Пісторіус пояснив ось що:
— Те, що змусило вас злетіти, — це велике надбання людського роду, яке живе в кожному з нас. Це відчуття зв’язку з витоками будь-якої сили, але від нього нам швидко стає лячно. Воно здається неймовірно небезпечним. Тому більшість воліє відмовитися від польоту і пересуватися просто хідником, як це диктують звичні правила. А ви — ні. Ви летите собі далі, як і личить тямущому хлопцеві. І тут ви робите вражаюче відкриття, що поступово оволоділи польотом, що до отієї невідомої сили, яка вас підносить, додається якась тонка, невловна власна сила, якийсь орган, якесь кермо. Це — чудово! Без цього можна безвольно залетіти невідь-куди (так воно й трапляється, наприклад, із безумцями). Вам дано глибші передчуття, ніж пересічним людям із вулиці, але, не маючи потрібного «ключа» а чи «керма», можна втрапити в безодню. Але ви, Сінклере, впораєтеся з ситуацією! А як — запитаєте? Ви цього, певне, ще не знаєте — за допомогою нового органа, регулятора дихання. Ось ви й виявили, наскільки не «суб’єктивною» є ваша душа у своїй глибині! Вона ж не вигадувала цей регулятор. Він не новий. Він існує тисячі років. Власне, це орган рівноваги (у риб це плавальний міхур). І справді, ще й дотепер існує кілька дивних архаїчних порід риб, у яких плавальний міхур — це одночасно і легені, орган, який принагідно справді служить їм для дихання. Тобто цілковито так, як ваші легені, якими ви уві сні користувалися, мов літальним міхуром!