Він навіть приніс мені підручник із зоології і показав зображення цих старожитніх риб. І я з острахом відчув, що в мені живе якась функція, яка залишилася від ранніх епох розвитку людства.
Розділ шостий
БОРІННЯ ЯКОВА
Те, що я довідався від цього дивного музиканта Пісторіуса про Абраксаса, передати коротко неможливо. Але найважливішим, чого я в нього навчився, став наступний крок на шляху до самого себе. Тоді, у вісімнадцять років, я був дикуватим парубком, у багатьох відношеннях рано дозрілим, а щодо решти — дуже відсталим і безпорадним. Порівнюючи себе з іншими, я часто пишався собою і багато про себе думав, але нерідко бував також пригніченим і приниженим. Іноді я вважав себе генієм, а то — й напівбожевільним. Meні не вдавалося долучатися до розваг і побуту однолітків, і я часто мучився й картав себе так, немовби безнадійно був відмежований від них, немовби життя було для мене закрите.
Пісторіус, який сам був великим оригіналом, вчив мене зберігати мужність і повагу до самого себе. Те, що він завжди знаходив у моїх фантазіях і думках щось цінне, сприймав їх серйозно й з усією ваговитістю обговорював, надихало мене.
— Ви розповідали мені, — почав він, — що любите музику за те, що вона не є нудно-дидактична. Ну, припустімо, що так. Але ж ви й самі не повинні бути моралістом! Ви не повинні порівнювати себе з іншими, бо якщо природа створила вас «кажаном», то ви не повинні намагатися стати «страусом». Ви іноді вважаєте себе диваком, картаєте себе за те, що рухаєтеся іншими шляхами, не тими, якими рухається більшість. Вам слід відучитися від цього. Дивіться на вогонь, дивіться на хмари, і коли у вас з’являться видіння, а в душі промовлятимуть голоси — довіртеся їм і не запитуйте, чи це когось влаштовує, чи подобається пану вчителю чи татові, чи якомусь авторитетові! Так люди гублять себе. Зливаються з натовпом і стають скам’янілими. Любий Сінклере, наше божество звати Абраксас, він — і бог, і диявольський спокусник, включає в себе і світлий, і темний світ. Абраксас не стане заперечувати жодну вашу думку, не спростовуватиме жодного вашого сну. Не забувайте цього. Але він покине вас, якщо ви станете якимось прилизано-бездоганним та унормованим. Тоді він покине вас і знайде собі новий казан, щоб варити в ньому свої прагнення та думки.
З усіх моїх снів найприкметнішим був один. Часто, дуже часто він просотувався під геральдичним птахом до нашого старого будинку. В нім я хотів пригорнути до себе матір, але обнімав замість неї якусь могутню напівчоловічу-напівматеринську постать, якої я боявся і до якої мене все ж вабило палке жадання. І цей сон я, певна річ, ніколи не міг би розповісти своєму приятелеві. Його я затаїв навіть тоді, коли вже відкрив йому все решту. Цей сон був моїм найпотаємнішим прихистком, моїм притулком.
Коли я відчував себе пригніченим, я просив Пісторіуса зіграти мені Пассакалію старого Букстехуде. Я сидів у вечірній темній церкві, віддаючись цій дивній, щирій, зануреній в саму себе музиці. Вона щоразу діяла на мене благотворно і підвищувала готовність дослухатись до голосів душі.
Іноді ми залишалися на деякий час у церкві навіть після того, як орган замовкав, і дивилися, як слабке світло просотувалося крізь високі стрілчасті вітражі, а потім зникало.
— Зараз здається смішним, — починав Пісторіус, — що колись я був богословом і мало не став священиком. Але я помилявся тоді тільки щодо форми. Бути священиком — моє покликання і моя мета. Тільки я занадто рано віддав себе в розпорядження Єгови, ще не звідавши Абраксаса. Власне, будь-яка релігія прекрасна! Релігія — це душа, незалежно від того, приймаєш ти причастя по-християнськи чи вирушаєш на прощу до Мекки.
— Але ж тоді, — зауважив я, — ви, власне, могли б стати священиком?