Кілька днів по тому (перед тим я двічі марно прождав його) я зустрів Пісторіуса пізно ввечері на вулиці, коли він спотикаючись самотньо виплив із-за рогу, підштовхуваний холодним нічним вітром. Він був геть п’яний. Я не став його гукати. Він пройшов повз мене, не помічаючи нічого, втупившись перед собою палаючим відчуженим поглядом, немовби підкоряючись якомусь темному поклику з невідомості. Я пройшов за ним одну вулицю, він рухався так, немовби його хтось тягнув за якийсь невидимий мотуз, цілеспрямовано і водночас розслаблено, неначе якийсь привид. Я звернув і сумно поплентався додому, до своїх нерозгаданих снів.
«От як він „оновлює״ світ у собі!“» — подумав я і в ту саму мить відчув, що подумав щось мерзотне й підлувате. Що я знав про його сни? У своєму сп’янінні він ішов, можливо, більш правильним шляхом, ніж я у своїй тузі.
На шкільних перервах я іноді помічав, що один хлопець, на якого я зазвичай не звертав уваги, шукає нагоди зблизитися зі мною. Це був невисокий на зріст, миршавий худий хлопчина з рудувато-світлим рідким волоссям і чимось химерним у погляді й поведінці. Одного разу ввечері, коли я повертався додому, він підстеріг мене на вулиці, трохи підождав, потім побіг за мною і зупинився аж коло нашого будинку, перед вхідними дверима.
— Тобі щось потрібно? — запитав я.
— Та… Я хотів би поговорити з тобою, — сказав він нерішуче. — Може, прогуляємося трішки?
Я пішов з ним, відчуваючи, що він глибоко схвильований і сповнений якогось очікування. Руки його тремтіли.
— Ти спіритист? — запитав він раптом.
— Ні, Кнауере, — я засміявся. — Звідки ти взяв? Як тобі таке прийшло в голову?
— Але ж ти… теософ?
— Теж ні.
— Ах, ну зізнайся, мені це важливо… Я ж відчуваю, що в тобі є щось особливе. Воно у тебе в очах. Я впевнений — ти спілкуєшся з духами! Я запитую про це не з пустої цікавості, Сінклере… Знаєш, — він стишив голос, — я сам у пошуках, тільки я дуже самотній…
— Ну тоді розповідай, — підбадьорив я його. — Про духів я, щоправда, нічого не знаю, я просто люблю мріяти — ти це відчув. Інші люди теж живуть у мріях, але не у власних — ось у чому різниця.
— Авжеж, напевно, так воно і є, — прошепотів він. — Уся справа в тому, якого вони ґатунку, мрії, в яких живеш… А ти щось знаєш про білу магію?
Я заперечив. А він продовжив:
— Це коли вчишся володіти собою. Можна стати безсмертним і водночас навчитися чаклувати. Ти ніколи не проробляв нічого подібного?
Він напустив на себе кумедну таємничість, але коли я намірився піти геть, він зізнався:
— Знаєш, коли я хочу на чомусь зосередитися, я проробляю таку вправу. Придумую що-небудь, наприклад, якесь слово чи ім’я, або геометричну фігуру. Потім з усіх сил втовкмачую її подумки в себе, намагаючись уявити собі її у своїй голові, потім вганяю її собі в шию і так далі — доки цілком не заповнююсь нею. А коли цілковито заповнився — ніщо вже не може вивести мене зі стану спокою.
Я зрозумів до певної міри, що він має на увазі. Однак на думці в нього було ще щось, бо він лишався страшенно збуджений і похапливий. Я хотів якось розговорити його, і невдовзі він поділився своєю таємною турботою.
— Ти теж утримуєшся? — запитав він мене боязко.
— Щодо чого? Маєш на увазі статеві справи?
— Атож. Я вже два роки утримуюся — відтоді, як довідався про дещо важливе. А раніше віддавався одному пороку, ну, ти здогадуєшся… Ти ще ніколи не був із жінкою?
— Ні, — відповів я, — я не знайшов підходящої.
— А якби знайшов — ти спав би з нею?
— Ну… Якщо вона не проти, — промовив я дещо глузливо.
— Ну от, але ж це хибний шлях! Внутрішні сили можна розвивати, тільки сповідуючи повне утримання! Я дотримувався його цілих два роки і трохи більше місяця! Але це збіса важко… Часом я ледве витримую.
— Знаєш, Кнауере, я не думаю, що стриманість — найважливіше для цієї мети.
— Авжеж, є й така думка. Але ти… від тебе я цього не чекав! Хто хоче йти високим духовним шляхом, той неодмінно повинен залишатися чистим!
— Ну то й залишайся! Але я не розумію, чому той, хто пригнічує в собі статеве бажання, має бути «чистішим», ніж будь-хто інший. Ти можеш виключити сексуальність із усіх своїх думок і снів?
Він подивився на мене з відчаєм.
— Ні, у тім-то й річ! Господи, це ж теж необхідно! Вночі мені сняться такі сни, які я не можу розповісти навіть собі самому. Жахливі сни, уявляєш?
Я згадав те, що говорив мені Пісторіус. Але й визнаючи всю справедливість його слів, я не міг передати їх комусь, не міг дати пораду, яка не випливала би з мого власного досвіду і дотримуватись якої я ще й сам не відчував себе достатньо зрілим. Я замовк, почуваючись розгубленим, що хтось звернувся за порадою, а я не можу йому нічого запропонувати.