Вона кивнула і проникливо глянула на мене.
— Авжеж, треба знайти свою мрію — тоді шлях стає легшим. Але не існує одвічної мрії — кожну попередню змінює якась нова і жодну втримати не можна…
Я стривожився. Чи не було це пересторогою? Може, це був оборонний жест? Та все одно я був готовий іти туди, куди вона скаже, — навіть не запитуючи про мету.
— Хтозна… — задумався я. — Я не знаю, чи довго житиме моя мрія. Хотілось би, щоб вона жила вічно… В образі птаха моя доля прийшла до мене, мов мати і кохана. Я належу їй і нікому більше.
— Доти, поки ця мрія — ваша доля, ви маєте зберігати їй вірність… — підтвердила вона серйозним тоном.
Мене огорнув сум і пристрасне бажання померти в цю чарівну мить. Я відчував, як на мої очі нестримно навертаються сльози, — як неймовірно давно я не плакав… Я різко відвернувся від неї, підійшов до вікна і засльозеними очима подивився вдалину поверх квітів у вазонах.
Позаду я чув її голос — він звучав спокійно, але був сповнений ніжності, мов чаша, що по вінця наповнена вином:
— Сінклере, ну ви просто як дитина! Втіштеся: ваша доля до вас прихильна… Коли-небудь ваша мрія належатиме лише вам цілковито, як ви цього й прагнете, якщо ви залишатиметеся вірним їй…
Я зробив над собою зусилля і знову повернувся обличчям до неї. Вона подала мені руку.
— У мене є декілька друзів, — сказала вона посміхаючись, — зовсім небагато найближчих друзів, вони називають мене «пані Єва». Ви також можете називати мене так, якщо забажаєте.
Вона підвела мене до дверей, відчинила їх і сказала:
— Отам у саду ви знайдете Макса.
Я стояв під високими деревами у сум’ятті, приголомшений, не знаючи, чи в мені лишилась хоч крапля тверезості, чи вона розчинилась у мрійливості. З гілок тихо скрапувало. Я повільно брів садом, що розкинувся розлого вздовж річки. Нарешті побачив Деміана. Він стояв у відкритій альтанці, оголений по пояс, і вправлявся в боксі за допомогою підвішеного мішечка з піском.
Я подивовано застиг на місці. Деміан виглядав пречудово: широкі груди, міцна чоловіча голова, підняті руки з напнутими м’язами були сильні й вправні, рухи переливалися по тілу — від плечей і плечових суглобів і до стегон, немов грайливі потічки.
— Деміане! — вигукнув я. — Що це ти робиш?
Він весело засміявся.
— Тренуюся! Я пообіцяв двобій маленькому японцеві. Цей хлопчина спритний, мов тигреня, і, звісно, такий же підступний. Але зі мною йому не впоратися. Я повинен узяти реванш за невеличку образу.
Він одягнув сорочку і піджак.
— Ти вже поговорив з матір’ю? — запитав він.
— О, Деміане, яка чудова в тебе мати! Пані Єва… Це ім’я їй так личить. Знаєш, мені здається, мовби у нас спільна мати…
Він пильно глянув мені в обличчя.
— О, ти вже знаєш її ім’я? Можеш пишатися, юначе! Ти перший, кому вона назвала його одразу ж після знайомства.
Від цього дня я приходив до них не тільки як син і брат, але і як закоханий. Коли я зачиняв за собою хвіртку і вже здалеку помічав високі дерева в саду, я відчував себе неймовірно щасливим. По той бік була звична «дійсність» — вулиці, будинки, люди, установи, бібліотеки й аудиторії, — а тут, усередині, жила любов, розкошувала душа, тут жили казка і мрія.
Проте ми аж ніяк не відмежовувалися від зовнішнього світу. У своїх думках і розмовах ми часто перебували в самій його гущині — тільки на іншому полі. Від більшості людей нас відділяли не якісь межі, а лише інший спосіб бачення. Наша мета полягала в тому, щоб вибудувати у світі якийсь острівець, шукати взірці або хоч якихось ознак, можливостей іншого життя. Будучи тривалий час самотнім, я нарешті спізнав ту спільноту, що буває поміж людьми, які зазнали повної самоти. Мене більше вже не тягло до гучних застіль, до хмільних веселощів, я не відчував ні заздрості, ні туги за рідним краєм, коли бачив інших людей.
Отак я був посвячений у коло тих, хто носив на собі «печать». Нас, позначених «печаттю», світ міг по праву вважати диваками, навіть схибнутими і небезпечними. А ми були тими, хто прокинувся чи прокидається, і наші прагнення зводилися до того, щоб дедалі більше розвивати в собі пильність. Натомість прагнення інших, їхні пошуки спрямовувались на те, щоб тісніше пов’язувати свої думки, свої обов’язки, своє життя та ідеали з життям і щастям стада. Там теж були прагнення, там теж були сила і своя велич. Але в той час, як ми втілювали, як нам праглося, волю природи до індивідуального і нового, інші жили прагненням до незмінності. Для них людство (яке вони любили, як і ми) було чимось сформованим, що треба оберігати й захищати. А для нас воно йшло в далеке майбуття, на шляху до якого ми всі перебували, але образ того майбутнього був нікому не відомий, і закони його ще ніде не записані.