— У мене нічого немає, — промовив я сумно. — Але я тобі віддам щось інше. У мене є книга про індіанців, є солдатики, а ще — компас. Я принесу тобі все!
Кромер тільки сіпнув кутиками своїх зціплених вуст і сплюнув на підлогу.
— Не патякай! — наказав він владно. — Свій мотлох можеш залишити собі. Компас! Краще не зли мене, чуєш, давай гроші!
— Але ж мені ніколи не дають грошей! Хіба я винен…
— Тоді принесеш мені ці дві марки завтра. Я чекатиму тебе після школи внизу, на ринку. І квит. Не принесеш — начувайся.
— Але ж де мені їх узяти? Господи!..
— Зате у вас вдома грошей повно. Це вже твій клопіт. Отже, завтра після уроків. Я повторюю: якщо не принесеш…
Він пронизав мене своїм гострим поглядом, ще раз сплюнув і щез, немов тінь.
Я не міг піднятися, ноги не слухалися. Моє життя було зруйноване… Я думав: може, мені втекти й більше не повертатися, або втопитися? Але то були якісь невиразні марення. Я сів у темряві на нижній приступець східців і весь зіщулився, поринувши у своє горе. Там мене, заплаканого, і знайшла Ліна, яка спускалася вниз із кошиком, щоб набрати дров у повітці.
Я попросив її, щоб вона нічого не розповідала батькам, а сам пішов нагору. На вішалці біля скляних дверей висів батьків капелюх і мамина парасолька від сонця. Від усіх цих предметів на мене повіяло домашнім затишком і ніжністю, моє серце зустріло їх із благанням і вдячністю, як вітає блудний син вигляд і запахи рідної домівки. Але все це тепер уже не належало мені — воно було світлим батьківським світом, а я злочинно занурився в чужу стихію, заплутався у гріхах, опинився під ворожою загрозою, в очікуванні небезпеки, страху і ганьби. Капелюх і парасолька, стара добра кам’яна підлога, велика картина над шафою у передпокої, а зсередини, з вітальні, голос моєї старшої сестри — все це в ту мить було милішим, ніжнішим і дорожчим, ніж будь-коли, але вже не було розрадою, надійним прихистком, а лише суцільним докором. Усе це вже не було моїм, не могло впустити мене у свою безхмарність і тишу. На моїх ногах був бруд, який не можна було видалити, просто витерши черевики об килимок, — я приніс із собою зловісні тіні, про які цей рідний світ нічого не знав. Скільки досі не було у мене таємниць чи страхів — усе те видавалось забавкою і жартом порівняно з тим, що я сьогодні приніс із собою до цих покоїв. Доля гналася за мною, її хижі руки тяглися до мене, від них навіть мати не змогла б захистити, про це все вона не повинна була навіть і знати. В чому полягав мій злочин — у крадіжці чи у брехні (хіба я не заприсягнувся, не поклявся Богом і душею?), мені все одно. Мій гріх полягав у тому, що я простягнув руку дияволові. Навіщо я пішов з ними? Навіщо послухався цього Кромера — покірніше, ніж будь-коли свого рідного батька? Навіщо я наплів історію про крадіжку, та ще й вихвалявся цим, неначе якимсь геройським вчинком? Тепер диявол не відпустить мою руку, і ворог не відстане від мене.
На якусь мить я відчув уже не страх перед завтрашнім днем. Я відчув жахливу впевненість, що відтепер мій шлях неухильно поведе мене донизу, в пітьму. Я чітко відчував, що за цією провиною неодмінно потягнуться інші, і моя поява перед сестрами, моє вітання і поцілунки з батьками будуть тепер облудою, бо я ношу з собою страшну гріховну таємницю…
Коли я подивився на батьківський капелюх, на якусь мить у мене зблиснула надія. Я все розповім батькові. Прийму його вирок і покарання, він буде моїм повіреним і рятівником. Адже це буде всього лише покаяння (а каятися мені доводилося вже не раз) — важка, гірка година, важке і сповнене каяття благання про прощення…
Як заманливо це звучало! Як спокусливо вабило… Але це було неможливо. Я знав, що не зроблю цього. Знав, що тепер маю таємницю, провину, яку повинен розплутати сам, тільки сам. Можливо, я зараз на роздоріжжі, і може, з цієї миті я тепер перебуватиму під владою поганого і завжди повинен буду ділити таємниці зі злими людьми, залежати від них, скорятися їм, бути такими, як вони. Ну що — вдавав із себе «дорослого і героя»? Тепер терпи наслідки цього всього…
Батько, коли я увійшов, пожурив мене за мокре взуття. Слава Богу, це відвернуло його увагу, він не помітив гіршого, і я легко витерпів докір. Раптом у мені виникло якесь дивне нове відчуття — зле, гостре і колюче: я відчув свою перевагу над батьком! На якусь мить я відчув навіть зневагу до нього, до його необізнаності, його докору з приводу моїх мокрих черевиків. Пхе, який дріб’язок… «Якби ти знав…» — подумав я і на мить відчув себе злочинцем, якого спіймали за крадіжку булочки, тоді як йому слід було б зізнатися у вбивстві. Це було кепське, мерзенне відчуття, але досить сильне, у ньому була якась незвідана привабливість, і воно міцніше, ніж будь-яка інша думка, прив’язувало мене до моєї таємниці, до моєї провини. Можливо, міркував я, Кромер зараз уже пішов до поліції і заявив, і ось-ось вдарить гроза, а тут мене пожурили, немов якогось шмаркача!