Вона одразу відчувала, коли в мені відбувалася якась зміна, якесь затьмарення чи оновлення. Іноді спадало на думку: чи не були мої сни навіяні саме нею? Я часто розповідав їй про них, і вони були їй зрозумілі й природні, не існувало таких дивацтв, яких вона не могла б зрозуміти своїм тонким відчуттям. Якийсь час я бачив сни, які мовби відтворювали наші денні бесіди. Мені снилося, що весь світ перебуває у сум’ятті, а я — один чи з Деміаном — напружено чекаю визначеної долі. Вона залишалася прихованою, але якимось чином прибирала риси пані Єви: бути обраним нею або відкинутим — у цьому й полягала доля.
Іноді вона промовляла посміхаючись:
— Ваш сон неповний, Сінклере, ви забули найсуттєвіше…
Тоді я розпочинав згадувати і ніяк не розумів, що ж я міг таке забути…
Часом мене охоплювало бентежне невдоволення, і я відчував, що більше так не зможу. Як втриматися, коли вона буде ось так поруч, щоб не ухопити її у свої обійми? І це вона одразу помічала. Бувало, я кілька днів не приходив до них, а потім зніяковіло з’являвся знову. Тоді вона відводила мене вбік і казала:
— Не треба чіплятися за хибні бажання. Я здогадуюсь, що вас терзає. Ви повинні навчитися відмовлятися від таких бажань. Колись ви дуже чогось прагнутимете — цілковито і по-справжньому. Якщо ви в душі будете абсолютно впевнені у своєму бажанні, то воно обов’язково здійсниться. Натомість ви хочете чогось і тут же в цьому розкаюєтеся, бо відчуваєте страх при цьому. Це все потрібно перебороти. Я розкажу вам одну притчу.
І вона розповіла мені про юнака, що закохався в зірку. Він стояв на березі моря, простягав руки до зірки, мріяв про неї і спрямовував до неї всі свої думки. Але він знав (чи тільки вважав, що знає): людина не може обійняти зірку. Він вважав, що така йому випала доля — кохати без надії. І з цього переконання він створив поему про покірність долі і безмовне, невпинне страждання, яке повинно зробити його життя кращим і чистішим. Як і раніше, усі його помисли були спрямовані на зірку. Одного разу вночі він стояв біля моря на високій кручі, дивився на зірку і палав коханням. І в мить найбільшої туги він стрибнув і полетів у порожнечу — назустріч своїй зірці. Але в останню мить йому сяйнула думка: це ж неможливо! І він тут же впав з кручі і розбився. Але він не вмів по-справжньому кохати. Якби в ту мить, коли він стрибнув, у нього знайшлася душевна сила — твердо й непохитно повірити у здійснення свого бажання, — він би злетів угору і возз'єднався зі своєю зіркою…
— Кохання не повинно щось вимолювати, — пояснила вона, — як не повинно чогось вимагати, — кохання само має силу, коли впевнене у собі. Тоді воно притягуватиме до себе. Сінклере, ваше кохання тягнеться до мене. Якщо воно колись набуде сили, щоб притягти, — щось зміниться. Однак я не хочу чути жодних запевнень — я хочу, щоб воно мене підкорювало.
А ще якось вона розповіла мені казку. Жив собі чоловік, який безнадійно когось кохав. Він повністю закрився в собі, згоряючи від кохання. Світ був для нього втрачений, він не бачив ні синього неба, ні зеленого лісу, не чув дзюрчання струмка, не чув музики арфи — все щезло, він став нещасним і бідним. Однак кохання його все зростало, і він волів би краще померти, аніж відмовитися від мрії про красуню, в яку був закоханий. Він відчував, як кохання спалювало його, але водночас воно ставало дедалі могутнішим, притягувало до себе. І красуні довелося скоритися. Вона прийшла, а він стояв з розпростертими обіймами, щоб пригорнути її до себе. Але коли вона постала перед ним, то все раптом змінилося; він із подивом відчув і побачив, що перед ним постав увесь втрачений світ. Вона стояла перед ним і наче повертала йому небо, ліс і струмок — усе знов заграло новими, свіжими барвами, вийшло йому назустріч, належало йому, промовляло мовою любові. Він прагнув здобути лише одну жінку, а обійняв увесь світ. І кожна зірка на небі яскріла в ньому, виблискувала радістю в його душі. Він кохав і при цьому віднайшов себе. А більшість кохає так, що при цьому губить себе самого…
Моє кохання до пані Єви здавалося мені тоді єдиним сенсом мого життя. Але кожного дня воно виглядало інакше. Іноді я впевнено відчував, що мене тягне не до неї особисто, вона — скорше символ мого єства, що пробуджує мою глибинну сутність. Часом я чув від неї слова, які звучали, мов відповіді моєї підсвідомості на пекучі питання, які хвилювали мене. А бували такі миті, коли я згоряв поруч із нею, жадаючи цілувати все те, до чого вона мимохідь торкалася. Так поступово чуттєве і возвеличене, реальне і символічне змішувалися. Коли я зосереджено і проникливо думав про неї у своїй кімнаті, водночас уявляючи, як її рука лежить у моїй руці, я іноді до болю явно відчував її вуста на своїх вустах. Або коли я був у неї, дивився в її обличчя, розмовляв із нею, чув її голос — я вже не знав, чи бачу її наяву, чи уві сні. Я став розуміти, що це таке, коли тобою тривалий час і невгамовно володіє кохання. Читаючи книги, я відкривав щось нове, і це було таке ж п’янке відчуття, як від поцілунку пані Єви. Вона гладила моє волосся і посміхалася мені своєю ніжною щирою усмішкою, і в мене було таке саме відчуття, як тоді, коли я глибоко поринав у самого себе. Все зробилось важливим і все, що призначила доля для мене, так чи інак її стосувалось. Вона могла зринати із будь-якої думки, і будь-яка моя думка зрештою була про неї.