Коли на різдвяні свята я приїхав до батьків, то боявся, що для мене буде мукою прожити два тижні віддалік од пані Єви. Але це виявилося не мукою, то було прекрасно — бути вдома і думати про неї. Коли я повернувся, то ще два дні тримався оддалік її будинку, щоб насолодитися цією впевненістю, цією незалежністю від її чуттєвої присутності. Бували в мене сни, коли моє злиття з нею відбувалося у новий, алегоричний спосіб. Вона була морем, у яке я вливався. Вона була зіркою, а я сам у подобі зірки рухався до неї, і ми відчували, як нас притягує одне до одного. Ми зустрічалися, залишалися разом і у вічному блаженстві кружляли одне біля одного в хвилюючій близькості.
Цей сон я й розповів їй, коли наступного разу прийшов до неї.
— Чудовий сон… — промовила вона тихо. — І від вас залежить, щоб він справдився…
Напровесні настав день, якого я ніколи не забуду. Я увійшов до зали, одне вікно було відчинене навстіж, і теплий вітерець розливав довкола духмяний запах гіацинтів. Не було видно нікого, і я піднявся сходами до кабінету Деміана. Я тихо постукав у двері й увійшов, за звичкою не чекаючи відповіді.
У кімнаті було темно, всі завіси були запнуті. Відчиненими були лише двері до маленького сусіднього приміщення, де Макс обладнав хімічну лабораторію. Звідти соталося золотаве проміння весняного сонця, що пробивалося крізь хмари. Щоб перевірити, чи тут є хтось, я заглянув за портьєру.
І тут я побачив Макса Деміана — він сидів біля затягнутого фіранкою вікна, весь зіщулившись і якось дивно змінившись. У моїй голові блискавкою промайнула думка: таке я вже якось бачив! Його руки звисали безсило на живіт, нахилене трохи вперед обличчя було якимось незрячим, нежиттєвим, у зіницях мертвотно, немов у якомусь скельці, блищав одсвіт світла. Бліде обличчя було занурене в себе і не виражало нічого, крім повного заціпеніння, воно нагадувало якусь давню-предавню маску на порталі храму. Здавалося, що він наче й не дихає.
Мене заполонили спогади — таким, точнісінько таким я вже бачив його багато років тому, коли був ще хлоп’ям! Так само кудись усередину дивилися його очі, так само мляво лежали поряд руки, по його обличчю повзала муха. І тоді теж, може, якихось шість років тому, він був на вигляд точно такий самий — не пов’язаний з часом, із віком жодна риса на його обличчі не була якоюсь іншою.
Стривожений, я тихо вийшов з кімнати і зійшов сходами донизу. У залі я зустрів пані Єву. Вона була блідою і здавалася втомленою, чого я за нею раніше не помічав. Якась тінь насунулася крізь вікно, яскраве весняне сонце несподівано зникло.
— Я був у Макса… — прошепотів я схвильовано.
— Щось трапилося?
— Він неначе спить або занурений у себе — я не знаю, я вже колись бачив його таким…
— Але ж ви його не потривожили? — спитала вона швидко.
— Ні. Він не чув мене, я одразу ж вийшов. Пані Єво, скажіть мені, що з ним?
Вона провела тильною стороною долоні по своєму чолу.
— Не хвилюйтеся, Сінклере, нічого такого — він віддалився. Це триватиме недовго…
Вона встала і хутко вийшла в сад, хоча надворі вже стало накрапати. Я відчув, що мені не треба йти за нею. Я ходив туди-сюди, впивався п’янким запахом гіацинтів і, споглядаючи свій малюнок із птахом над дверима, пригнічено дихав дивною тишею, що заповнила дім цього ранку. Що це було? Що трапилося?
Пані Єва невдовзі повернулася. В її темному волоссі зблискували краплі дощу. Вона сіла у своє крісло. Втома огортала її. Я підійшов до неї, нахилився і вустами торкнувся краплини на її волоссі. Очі її були світлі й тихі, але краплини на смак здалися наче сльози.