— Подивитися, що з ним? — спитав я пошепки.
— Не будьте дитиною, Сінклере! — сказала вона різко, мовби для того, щоб розвіяти ману в собі самій. — Ідіть додому і приходьте пізніше — я зараз не можу розмовляти з вами…
Я вийшов і побіг узбережжям до пасма гір. Дрібний навскісний дощ летів мені назустріч, важкі хмари низько пропливали наді мною, ніби гнані страхом. Унизу вітер майже не відчувався, а вгорі шаленіла буря, із-за сталевої сірості хмар кілька разів на мить проглянуло сонце — бліде і різке.
Несподівано в небі пропливла світло-жовта хмара, вона зіткнулася з стіною важкого хмаровиння, і вітер за кілька секунд виліпив із жовтого й синього видиво — велетенського птаха, що виривався з грозового хаосу і широкими помахами крил прямував до блакитного неба. Відтак налетіла буря і злива, змішана з градом. Короткий, грізний і страшний грім прогуркотів над землею, одразу за ним раптом пробилося сонце, і на ближніх верхівках гір над брунатним лісом тьмяно й примарно засвітився блідий сніг.
Коли я через кілька годин повернувся — мокрий як хлющ і змерзлий, Деміан сам відчинив мені двері.
Він повів мене нагору, до своєї кімнати. В лабораторії горіло гасове полум’я, скрізь були розкидані папери — він, вочевидь, працював.
— Сідай, — запропонував він. — Ти весь мокрий і, напевно, втомився — жахлива погода! Ти, мабуть, довго гуляв? Зараз принесуть чай.
— У світі щось сталося… — почав я нерішуче. — Навряд чи справа тільки в якійсь грозі…
Він допитливо поглянув на мене.
— Ти щось бачив?
— Так. Я на мить чітко побачив у хмарах якийсь абрис…
— Що то було?
— Це був птах…
— Невже яструб? Птах із твого сну?
— Так, це був мій яструб. Він був жовтий, велетенський і прямував у синьо-грозове небо.
Деміан зітхнув глибоко, з полегшенням.
У двері постукали. Літня служниця принесла чай.
— Бери, Сінклере, свій чай… Гадаю, ти побачив цього птаха не випадково…
— Та хіба такі речі трапляються випадково?
— Згоден. Це щось означає. Ти здогадуєшся, що?
— Ні. Я тільки відчуваю: це якесь потрясіння, якийсь доленосний знак. Гадаю, це стосується нас усіх…
Він схвильовано пройшовся кімнатою.
— Знак долі? — вигукнув він голосно. — Те ж саме й мені снилося сьогодні вночі — і в моєї матері вчора було особливе передчуття. Мені снилося, що я видираюся вгору драбиною — чи то на якесь дерево, чи на вежу. Піднявшись угору, я побачив усю місцевість — то була велика рівнина, на ній — палаючі міста і села. Я не можу докладніше розповісти, мені ще не все зрозуміло…
— Ти пов’язуєш цей сон… із собою? — схвильовано запитав я.
— З собою? Авжеж. Нікому не сниться те, що його не зачіпає. Але це стосується не тільки мене — тут ти маєш рацію. Я досить чітко вирізняю ті сни, які вказують на порухи моєї власної душі. Та є й інші. Вони сняться дуже рідко, і в них є якийсь натяк на людську долю взагалі. Я нечасто бачив такі сни, і жодного разу не було такого, про який я міг би напевне сказати, що він був пророчим і справдився. Тлумачення тут надто непевні. Але я точно знаю, що нині мені наснилося щось таке, що стосується не тільки мене одного. Адже цей сон з низки тих, що снилися мені раніше, він їх наче продовжує. Це ті сни, Сінклере, з яких у мене виникають передчуття, про які я вже говорив. Те, що наш світ дуже неповороткий, — ми це знаємо. Але це ще не дає підстав пророкувати йому загибель чи щось на кшталт цього. Але мені вже багато років сняться сни, з яких я роблю висновок, що наближається крах старого світу. Спочатку це були зовсім слабкі, віддалені передчуття, але вони ставали дедалі виразнішими й сильнішими. Я поки що не додам нічого іншого, окрім того, що насувається щось велике і жахливе, що стосується всіх. Сінклере, ми проживатимемо те, про що ми з тобою говорили! Світ хоче оновитися. Пахне смертю. Нове ніколи не приходить без смерті — це страшніше, ніж я думав.
Я злякано вирячився на нього.
— А ти не можеш розповісти мені закінчення свого сну? — запитав я несміливо.
— Ні.
Двері відчинилися, й увійшла пані Єва.
— Он де ви! Хлопчики, сподіваюся, ви не сумуєте?
У неї був свіжий і вже не втомлений вигляд. Деміан усміхнувся їй — вона прийшла до нас, мов мати до переляканих дітей.
— Сумувати — не сумуємо, мамо, ми просто трохи погадали на нових знаменнях. Але сенсу в тому немає. Те, що має настати, прийде несподівано, і тоді ми вже дізнаємось про те, що нам необхідно буде знати.
Але в мене на душі було кепсько, і коли я, попрощавшись, проходив через залу, запах гіацинтів видався мені якимось зів’ялим, неживим, цвинтарним. Над нами нависла зловісна тінь.