Розділ восьмий
ПОЧАТОК КІНЦЯ
Я підлаштував так, щоб залишитися в місті ще й на літній семестр. Замість перебування в долині, тепер ми майже завжди були в саду біля річки. Японець, який і справді, до речі, зазнав поразки у двобої, поїхав від нас, толстовець також був відсутній. Деміан завів собі коня і щодня наполегливо їздив верхи.
Часом я дивувався мирному плину свого життя. Я так давно звик залишатися на самоті, не давати собі волі, боротися зі своїми знегодами, що ці місяці були для мене якимось острівцем блаженства, де можна було затишно і відокремлено жити у світі лише прекрасних, гарних речей і почуттів. Мені здавалося, що це і є провісником тієї нової високої спільноти, про яку ми мріяли. І час від часу від усвідомлення цього мене охоплював глибокий смуток, бо я знав, що довго так тривати не може. Мені не було дано дихати легко і вільно — мені випадали мука і суєтність. Я відчував, що, прокинувшись одного разу від цих прекрасних видінь, опинюсь знову самотній, цілковито самотній у холодному непривітному світі, і моя доля — лише самотність і боротьба, але не спокій, не спільне життя з дорогими людьми.
Тоді я з посиленою ніжністю намагався частіше бути поряд із пані Євою, радіючи, що моя доля все ще втілює ці прекрасні спокійні риси.
Літні тижні пролетіли швидко і легко, семестр уже завершувався. Невдовзі потрібно було прощатися, а я не наважувався про це навіть думати, впиваючись чудовими днями, мов метелик над медоносною квіткою. Адже це була моя щаслива пора — здійснення бажань, прийняття до спільноти, — а що ж прийде за цим? Я знову буду боротися, знемагати від нудьги, мріяти, животіти самотинно?
В один із таких днів це передчуття охопило мене з такою силою, що моє кохання до пані Єви спалахнуло несподівано болісно. Боже, невдовзі я ніколи більше не побачу її, не почую її впевнених рішучих кроків, коли вона ходить кімнатами, ніколи більше не побачу її квітів у себе на столі! І чого ж я досяг? Я мріяв і заколисував себе, замість того щоб завойовувати її, боротися за неї і назавжди прикликати до себе! Мені пригадалося все, що вона розповідала про справжнє кохання, — безліч тонких нюансів, сотні солодких картин, можливо, обіцянок? І що я з цього узяв, здійснив? Нічого! Нічого…
Я став посеред своєї кімнати, зосередив усі свої відчуття і задумався про Єву. Я хотів зібрати всю потугу своєї душі, щоб змусити її відчути силу мого кохання, щоб пригорнути її до себе… Вона мусила прийти і зажадати моїх обіймів, щоб мій поцілунок жадібно занурився в її зрілі звабливі вуста…
Я стояв і напружувався так, аж кінчики моїх рук і ніг заціпеніли. Я відчував, як із мене струмує якась сила. На кілька секунд у мені щось щільно стиснулося — світле і прохолодне, мені здалося на мить, що я виростив у своєму серці якийсь кристал, і я знав, що це і є моє «я». Холод підступив аж до самих грудей…
Трохи отямившись від цієї жахливої напруги, я відчув: щось має статися… Я смертельно втомився, але був готовий до того, щоб побачити, як Єва от-от увійде до моєї кімнати, розгарячіла і жадана…
І тут я почув кінський тупіт, що наближався звіддаля, з довгої вулиці. Він чувся зовсім близько і виразно, а тоді несподівано урвався. Я кинувся до вікна. Внизу з коня спішився Деміан. Я побіг йому назустріч.
— Що сталося, Деміане? Сподіваюся, з матір’ю все гаразд?
Він не дослухався до моїх слів. Він був дуже блідий, піт стікав з його чола по щоках. Він прив’язав свого розгарячілого коня до садової огорожі, взяв мене попід руку і пішов вулицею вниз.
— Ти вже щось знаєш?
Я ще нічого не знав.
Деміан стиснув мою руку і повернув до мене своє обличчя з якимось потемнілим, жалісливим, дивним поглядом.
— Так, мій друже, уже почалося. Ти ж чув про велике напруження з Росією?
— Що?! Невже… війна? Я якось не вірив…
Він промовив тихо, хоча поблизу не було жодної душі.
— Вона ще не оголошена. Але буде — можеш не сумніватись. Я цим тобі не набридав, але останнім часом я вже тричі бачив нові знамення. Отже, йдеться не про кінець світу чи про землетруси або революцію. Буде війна. Ось побачиш, як воно бабахне! Який сліпий захват охопить усіх, вже зараз кожен готовий кинутись у наступ. Таким огидним стало для всіх життя. Хоча, Сінклере, це тільки початок. Війна буде, можливо, тривала, дуже жорстока війна. Але це знаменує щось нове, і для тих, хто чіпляється за старе, це нове буде чимось жахливим. А ти думав, що робитимеш?
Я був приголомшений — усе це звучало для мене якось дико і неймовірно.