Однієї ночі навесні я стояв на варті біля садиби, яку ми захопили. Примхливі пориви вітру гнали у небі Фландрії полчища хмар, десь за ними вгадувався місяць. Упродовж дня мене огортав якийсь неспокій, дошкуляла якась тривога. Тепер, на своєму нічному посту, мені щемно згадувались картини з минулого життя — пані Єва, Деміан… Я стояв, притулившись до тополі, й дивився в збурене небо, просвіти у хмарах, здригаючись від розривів, перетворювалися небавом на плинні вервечки образів. Дивна млявість пульсу, нечутливість шкіри до дощу і вітру, поява іскристої внутрішньої свіжості свідчили: при мені з’явився поводир.
У хмарах привиділося велике місто, де снували мільйони людей, що розтікалися навсібіч широкими просторами. У товкотнечі поміж ними раптом виникла якась божественно-велична постать — з мерехтливими зірками у волоссі, велетенська, мов гора, що рисами нагадувала пані Єву. До неї, немовби до якогось велетенського святилища, стали прямувати юрби людей. Богиня схилилась долу, печать на її чолі світилася.
Здавалося, перед нею раптом постало видіння, вона заплющила очі, і її світле обличчя скривилося від болю. Вона вжахнулася, і з її чола посипалися зірки — тисячі палаючих зірок, які розліталися в чорному небі іскрами навсібіч.
Одна з таких зірок полетіла до мене з пронизливим звуком — наче шукала мене. І тут вона несподівано з гуркотом розсипалася на тисячі скалок, мене підкинуло догори і жбурнуло на землю. Світ наді мною розколовся…
Мене знайшли поблизу тополі, присипаного землею, із численними ранами.
Я лежав у якомусь підвалі, наді мною гриміли гармати. Потім їхав кудись на підводі, що тряслася безлюдними полями. Здебільшого я спав або впадав у непритомність. Але чим глибше я провалювався у нетямність, тим сильніше відчував, що мене тягне якась сила, що владарює наді мною, і я корився їй…
Я лежав у сараї на соломі, було темно, хтось наступив мені на руку. Але моя душа рвалася кудись далі, мене ще міцніше тягнуло кудись. Мене поклали на підводу, а потім на ноші чи на переносну драбину. Я дедалі сильніше відчував веління рухатися кудись уперед, я не відчував нічого, окрім примусу прибути врешті-решт кудись.
І ось я дістався мети. Була ніч, я був при повній свідомості і щойно лише відчув усю потугу цієї внутрішньої тяги. Лежачи в якомусь приміщенні на підлозі, я несподівано відчув, що вже прибув туди, куди мене кликали. Я озирнувся, поруч із моїм матрацом лежав хтось, і цей невідомий нахилився і подивився на мене. На його чолі проступила печать. То був Макс Деміан.
Я не міг говорити, він також не міг (чи не хотів). Він лише дивився на мене. На його обличчя падало світло від ліхтаря, що висів на стіні. Він посміхався до мене.
Нескінченно довго дивився він мені прямо в очі, повільно наблизивши своє обличчя до мого, так що наші тіла майже торкалися одне одного.
— Сінклере… — прошепотів він.
Я показав очима, що зрозумів його.
Він знову посміхнувся співчутливо.
— Хлопчику… — промовив він посміхаючись.
Його вуста були зовсім поруч із моїми. Він продовжував пошепки.
— Ти ще пам’ятаєш Франца Кромера? — запитав він.
Я підморгнув йому і теж зміг усміхнутися.
— Любий Сінклере, послухай… Я змушений буду зараз піти. Я, можливо, коли-небудь тобі знову знадоблюся — для захисту від Кромера чи ще для чогось… Якщо ти мене покличеш, я прибуду, але вже не так примітивно — верхи чи залізницею. Тобі доведеться прислухатися до себе, і ти побачиш, що я — всередині тебе. Розумієш? І ще одне. Пані Єва просила мене, якщо тобі коли-небудь буде дуже кепсько, передати поцілунок від неї. Заплющ очі, Сінклере…