У країні панував хаос, і росіяни все це бачили й відчували. Ображені пенсіонери мали нині жити зі своїми дітьми. Ображені були солдати, які повернулися зі Східної Європи й не мали житла та ночували в парку імені Горького. Ображені були промислові робітники, що лишилися без роботи.
Радянський Союз закінчився, і Росія зазнавала невдач. Здавалося, навіть державні символи потрапили в пастку в чистилищі. Стоячи на газоні Білого дому, під час участі в церемонії зустрічі Бориса Єльцина 1994 року, я почула незнайому пісню. Я спитала в російського дипломата, чи це не новий державний гімн. «Ні, — відповів він. — Це просто пісня Глінки». На Олімпійських іграх 1992 року атлети колишнього Радянського Союзу крокували під олімпійським стягом і на подіумі слухали олімпійський гімн. Один ковзаняр уїдливо сказав, що все життя тренувався для цієї церемонії вручення золотих медалей. «І ось я на подіумі вперше слухаю якусь пісню під стягом, який не впізнаю», — сказав він.
У 2000 році за наполяганням Владіміра Путіна Дума проголосувала за новий державний гімн: нові слова на музику старого радянського гімну. Плутанина й страх панували серед росіян. Люди виснажилися й чекали на накази.
Однак попри хаос у Росії все ще могло бути по-іншому. Перехід до демократії не досягає успіху відразу й не зазнає поразки умить. Озираючись назад, бачимо точки згину, коли все могло скластися інакше.
Третє відкриття: вибори 1993 року
Попри проблеми політична система розвивалася сприятливо. На ландшафті 1992—1993 років позначилися нові політичні партії й коаліції, почали видаватися сотні незалежних газет, розквітло кілька груп громадянського суспільства. Погіршення економічної ситуації стало тлом для невдоволення державною політикою. Скрізь збиралися демонстрації, які здебільшого толерувалися урядом. Будувалися риштовання демократії.
Проте на вершині політикуму щоденний конфлікт Думи з президентом вів нову російську державу до кризи. У Бориса Єльцина був мінливий характер, і він часто різко реагував на виклики своїй владі та ідеям. Зчинялася колотнеча довкола економічної політики. І от у грудні 1992 року З'їзд народних депутатів позбавив Єльцина надзвичайних повноважень, яких йому нещодавно надали, й примусив звільнити прем'єра.
Дума кинула виклик президентові і в політичних питаннях, включно зі зрослою міццю республік та природою конституційної реформи. Коли Єльцин оголосив поза законом коаліцію реакційних політичних партій, Фронт національного порятунку і Верховний суд постановили вважати його дії неконституційними.
Єльцина дедалі більше розчаровувало те, що він трактував як перешкоду своїм зусиллям ліквідувати стару економіко-політичну структуру. У зверненні до Громадянського союзу в лютому 1993 року він сказав, що більше «не терпітиме паралельне урядування Думи».
У тимчасовому перемир'ї президент і Дума домовилися про політичний референдум, який наразі передбачав ґрунтовний перегляд громадського ладу. У цьому голосуванні Єльцина підтримали 59 % населення, а 49 % воліли нових виборів Думи і президента.
Багато росіян вважали, що конституційна реформа — єдина відповідь на відверте порушення функцій нових інститутів. Не дивно, що адміністрація президента і думський комітет подали абсолютно різні версії нової конституції. Єльцин хотів сильної президентської влади. Опозиція, зокрема віце-президент Александр Руцькой, звинуватила його в бажанні встановити диктатуру. Єльцин тимчасово відсторонив Руцького, який подав на нього позов до Конституційного суду.
Можна було б подумати, що ця тяганина між президентом і Думою та їхні звертання до судів є обнадійливою ознакою демократії. Але це не так. Доки російські громадяни страждали від економічної руїни, а московські вулиці день у день ставали небезпечнішими, політики в Москві билися над конституційними проблемами й здавалися далекими від проблем народу. Урядування зайшло в глухий кут.
Єльцин призупинив чинність Думи. Конституційний суд оголосив його указ неконституційним. З'їзд народних депутатів проголосував за його імпічмент. І бурхливі демонстрації в Москві не забарилися. Після доби безладу Єльцин узявся придушувати повстання військовою силою. Армійські частини штурмували Думу, і Руцькой, який пробував здатися, був заарештований за антидержавну змову. Чинність Конституційного суду призупинено. У цьому протистоянні полягло 140 душ.
На тлі такого насильства і протистояння росіяни пішли на виборчі дільниці, щоб обрати нову Думу й проголосувати за конституційний референдум у грудні 1993 року. Два місяці остаточні результати не оголошувалися. В оприлюднених результатах на ліберальні партії припало тільки 34,2 % голосів. Партії, які входили до вільної конфедерації опозиціонерів Єльцину, набрали 43,3 %.
Насправді ж ліберальні партії не змогли провести ефективні кампанії, а натомість поринули у взаємну критику й дискредитацію. Спроба в останню хвилину вийти об'єднаним блоком не вдалася, бо лідери провідних партій відмовилися співпрацювати. Після катастрофічної поразки в 1993 році ці лідери зневірилися й утратили свою ефективність. Кілька партій пов'язувалися з однією особою, як-от «Яблуко» Григорія Явлінського, а не з політичними платформами. Партії стяли осторонь від народу й не мали програм реального урядування. Поза межами Москви й Санкт-Петербурга про ці ліберальні сили взагалі ніхто не знав.
Таке бурхливе народження першої російської конституції 1993 року і постійна ворожість думців до президента знищили шанси на ефективне урядування законодавчої та виконавчої гілок влади. Власне, Єльцин керував дедалі більше за допомогою декретів, зокрема в економіці, принагідно ігноруючи Думу. Він зробив багато для вивільнення росіян, але мало для перетворення особистої позиції й влади в інститут президентства. Його правління стало егоцентричним та непередбачуваним.
Перший президент країни задає тон поведінці наступних. Уявіть-но собі, чи погодився б Джордж Вашингтон із бажанням інших зробити його королем. Натомість він розумів, що президентство має бути чимось більшим за особу, яка працює в цій інституції. Нельсон Мандела відмовився йти на другий термін, аби показати іншим, що президентство — не персональна дідизна. Єльцин чинив інакше й ставав дедалі свавільнішим. Тому молоді інститути нового російського уряду не набрали сили й легітимності та були просто відкинуті.
На вибори 1996 року Єльцин уже йшов із популістським месиджем, звертаючись до вулиці, а не до демократичних інститутів. Він критикував власного прем'єра, бо він «забуває про людей, що живуть на зарплатню й пенсію». У першому турі він одержав 36 % голосів, і тому перед другим здійснив повну чистку уряду. Виглядало, що він самоусунувся від відповідальності за все, що коїться в країні.
Прихід демократії був також затьмарений Чечнею і поширенням тероризму в російських містах. Перед 1994 роком норовлива республіка на нестабільному півдні країни, що мала мусульманську більшість, загрузла в громадянській війні. Після провалу мирних переговорів восени Єльцин наказав розпочати вторгнення в Чечню силами 40 000 солдатів федеральних сухопутних військ. Війна вирувала упродовж 20 місяців, полягло понад 5 000 російських вояків і десятки тисяч чеченців. Війна була непопулярною, але її терпіли. Коли 1995 року лідер чеченських військовиків Шаміль Басаєв узяв тисячу заручників у самій Росії, уряд погодився поновити переговори. Але відтоді примножувалося горе росіян у країні через придушення народів півдня, що становили мусульманську більшість. Відтоді Басаєв потрапив у погану компанію, відбув навчання в «Аль-Каїді», ще більше радикалізувався, через що росіяни закликали вжити жорсткіших заходів проти ненависних меншин, які нібито загрожували їхній Вітчизні.
І, нарешті, була проблема зі здоров'ям Бориса Єльцина. Президента постійно шпиталізували, і він зникав із поля зору з лячною частотою. У той час як Росія дедалі глибше загрузала в клопотах, особливо під час азійської фінансової кризи 1997—1998 років, Борис Єльцин не викликав довіри ні у свого народу, ані в зарубіжних лідерів.