Якщо силовики не здатні кинути йому виклик, то, може, він, як і Горбачов, влаштує богоявлення й змінить курс? Важко собі це уявити. Він надто особисто ототожнився з російським націоналістичним консервативним курсом, яким повів свою країну. І він у це вірить.
Чи не востаннє я зустрілася з ним у Кремлі незадовго до вдирання в Грузію влітку 2008 року. Зустріч була сам на сам, тобто нас двоє і перекладач. «Ви знаєте нас, Конді», — почав він. (Здається, я Путіну сподобалася. Коли я стала держсекретарем, він говорив мені, що добре на цій посаді мати спеціаліста по Росії. «Тепер наші стосунки привернуть увагу, на яку вони заслуговують», — сказав він.)
А проте, коли він почав із «Ви знаєте нас, Конді», я відчула: далі буде те, що важко проковтнути. Цього разу я не помилилася. «Росіяни завжди домагалися великих звершень, коли ними правили великі люди. Петро Великий, Александр II. Росія потребує сильної руки», — сказав він. Мені кортіло запитати, чи й Владімір Великий належав до цього ряду. Але гадаю, що саме це він і мав на думці.
І ось тепер він грає цю роль. Він подає себе як сильного консервативного правителя, якого підтримує православна церква. Його підтримує сіль землі — солдати, робітники та фермери. Інтелектуали його не люблять, але бояться перечити. У нього є апарат безпеки, який дозволяє йому довільно застосовувати закон. І Вітчизна (росіяни називають її Родіна) тепер знову в безпеці.
Тож у цій версії Великої Росії майже не лишається місця для контрольованого хаосу, тобто для демократії. Але авторитарні системи крихкі, й добра новина для Росії в тому, що є в ній освічене й навчене досвідом населення, яке очікує на нову нагоду для демократії.
Росіяни нині не такі, якими були до Горбачова. Вони звикли подорожувати, вчитися за кордоном, одержувати від життя все найкраще. Зрозуміло, їх не приваблює повернутися до життя в страху та ізоляції, як це було з їхніми батьками й дідами.
Проблема в тому, що росіяни з такими інтересами не знайшли інституціоналізованого способу висловити свої погляди, мобілізуватися довкола певних реформ, шукати політичних змін. Навіть ще до путінської атаки на громадянське суспільство цей сектор був невеликим — люди націлювалися на лічені соціальні проблеми, а політичного керівництва не було. Політичні партії не змогли повести за собою громадян, проникнути в їхню політичну свідомість та очолити їхню активну участь. Росія — класичний приклад створення нових політичних інститутів, які геть відірвані від життя людей та суспільства. Росіяни так і не навчилися володіти тими інститутами, довіряти їм, використовувати їх, надавати їм легітимності. І лідери ніяк не заохочували їх до цього. Верховенство права, незалежне судочинство, пов'язані з народом політичні партії — це все ефемериди в пострадянській Росії.
І немає певності в тому, що ті «освічені» сили кинуть виклик правлінню Путіна. У росіян існує прихована тенденція нативізму й консерватизму, яку може намацати правильний лідер. Православна церква залишається твердинею реакційних поглядів і політичного впливу.
Якщо в Росії ще з'явиться шанс переходу до демократії, то знадобляться інститути, які залучать народ до політики й каналізують шалену енергію радикальних змін. Невдача зі здійсненням цього — суть історії про поразку демократичного експерименту в Росії.
Розділ 3
Воєнний стан і початок польської демократії
Визнаю: Польща — моя слабкість. Такі симпатії і в більшості представників мого покоління, яке вивчало Східну Європу. В часи Холодної війни поляки дужче за будь-яку іншу націю живили в собі палкий націоналізм та ненависть до комунізму. Москва так і не зламала їхній дух.
За свою стійкість вони були винагороджені 1989 року, коли «Солідарність» повела їх до свободи. 2001-го, стоячи у дворі Президентського палацу, я відчувала величезний приплив емоцій, коли бачила, якою Польща стала.
У Варшаві ми були з приводу державного візиту президента Буша. Під час церемонії прибуття ми, як вимагав протокол, слухали державні гімни США й Польщі. Потім підняли стяги — «зірки й смуги» та червона й біла поземні смуги польського стяга. Поруч майорів стяг НАТО. Я була глибоко схвильована, і сльози текли по моєму обличчю. Польща була тепер союзником США в Європі — нарешті цілісна, вільна й мирна.
Через кілька хвилин ми дивилися парадування польських військ на пошану президента. Їхня ступа — не згинаючи ніг — була притаманна арміям країн Варшавського договору. Коли нас минала лава, трохи відхиливши голову (теж риса армій радянського блоку), президент салютував військам альянсу НАТО, яким, здавалося, ближче було минуле, аніж сучасність. Я собі хехекнула й поділилася спостереженнями з сусідами. Схоже, більше ніхто іронії не зауважив. Звичайно, це не мало жодного значення. Польща була тепер надійним союзником і стабільною демократією, попри те що деякі її військові традиції потребували реформування.
Довга дорога до вільної Польщі
Польща, може, більше за будь-яку країну була прикладом трагедії європейського поділу після Другої світової війни. Вона була найноровливішим учасником радянського блоку. Зі своїм пристрасним націоналізмом, глибоким католицизмом та жорстким, хоч і пасивним, опором домінуванню Москви поляки виявилися, скажімо, важким народом.
Ворожість між росіянами та поляками була дуже давньою: впродовж сторіч через війни й політичні домовленості постійно змінювалися кордони між країнами.
Польща іноді переважала, навіть посадила польського князя на царський престол, коли на початку XVII сторіччя Росія ослабла. Коли за династії Романових Росія зміцніла, то помстилася й загарбала польські терени, силоміць інтегруючи чималі території в Російську імперію. Отак і тривало це балансування, посилюючи історичний наратив недовіри й ворожості.
Сучасна версія цієї нестабільності походить із подій, які призвели до початку Другої світової війни. 1932 року Польща підписала пакт про ненапад із СРСР Йосипа Сталіна, а через два роки — те саме з нацистською Німеччиною. Але пакти не виконувалися, і 1939 року в Польщу із заходу вдерлася Німеччина, а зі сходу — Радянський Союз. Почалися роки брутального ставлення до населення, переважно з боку німців. Проте свою справу зробив і Радянський Союз. В одному з найганебніших випадків 22 000 польських армійських офіцерів та державних службовців було знищено в районі Катинського лісу в Росії. Радниці приписували цей злочин нацистам. Але кожний поляк знав, що Михайло Горбачов визнав допіру 1990 року: масове вбивство у Катині вчинила радянська таємна поліція.
Попри брутальність і нерівні шанси, польський рух опору хоробро змагався з нацистами, навіть перебравши контроль над Варшавою у серпні 1944 року. Нацисти знову загарбали столицю в жовтні й спалили її дощенту, оточуючи і страчуючи пересічних громадян та бійців опору. У той час радянські війська швидко посувалися на захід, але не встигли дійти до столиці, щоб перешкодити німцям винищити людей. А ще поширена думка, що Червона армія навмисне чекала, віддавши населення нацистам на поталу, аби легше було після «звільнення» проводити пацифікацію. Радниці взяли Варшаву в січні 1945 року, а решту Польщі — до березня.
Коли через кілька місяців у Потсдамі було підписано остаточне мирне врегулювання між звитяжними союзниками, ситуація в Польщі випадала на користь Сталіна. Західні союзники намагалися наполягти на вільних виборах, проте долю Польщі було визначено. 1947 року на спонсорованих СРСР «виборах» переміг Болеслав Берут, який хутко оголосив, що Польща стала комуністичною Польською Народною Республікою. 1955 року Польща стала співзасновником радянського військового альянсу — Варшавського договору. Цим завершилася її інтеграція в радянський блок.