На сотнях підприємств почалися протести, але за все тепер відповідала армія. 6 000 солдатів у танках і БТР, підтримані «громадською міліцією», воєнізованими загонами партії, відомими як Моторизована підтримка цивільної міліції, захопили в містах по всій країні фабрики, що страйкували. У Шльонську вбито дев'ять шахтарів, десятки поранено деінде. Опір зазнав поразки, і 28 грудня відкликано інші страйки на шахті Пястів. 8 жовтня 1982 року указом Сейму заборонено профспілки включно з «Солідарністю».
Загальна облога тривала недовго. Папа Іван Павло II відвідав країну в червні 1982 року, домігшись звільнення тисяч в'язнів та амністії для них. І світ відзначив Нобелівською премією миру Леха Валенсу, якого звільнили з в'язниці в листопаді 1982 року. Офіційно воєнний стан закінчився в липні 1983 року.
Польська комуністична партія (точніше польські військовики) встановили контроль, і «повстання» скінчилося. Польські лідери прагнули повернутися до певної норми. Вони потребували допомоги від Заходу й знали про це. Керівництво у Варшаві та, що важливіше, у Москві могло дозволити собі розщедритися. «Конституційний лад» у Польщі було збережено.
Великою історичною іронією було те, що цей темний момент для свободи в Польщі створив підвалини занепаду комунізму, щойно почалася демократизація у вигляді реформ Михайла Горбачова. Організаційний потенціал опозиції вижив у підпіллі в 1981—1989 рр., його посилювала й живила незвичайна міжнародна трійка: Лейн Кіркленд мобілізував АФП-КВП, використовуючи мережу американських та європейських неурядових організацій, Роналд Рейґан звернувся до ЦРУ по таємну допомогу, а польські «підрозділи» Папи з місцевих католицьких священиків стали рядовими в боротьбі за зміни.
Скільки підрозділів є у Папи?
Коли Гаррі Трумен нагадав про католицьку церкву в Польщі, Йосип Сталін, як відомо, саркастично поставив це запитання. Історія потім показала, що відповідь мала бути: «Багато».
Дехто називав чудом, що Папа Іван Павло II постав на чолі католицької церкви наприкінці 1970-х. Польський кардинал Кароль Юзеф Войтила був першим за понад 400 років Папою-не-італійцем. Він зійшов у час зростання польського націоналізму й антирадянського обурення. Його перші відвідини своєї Вітчизни в статусі Папи в червні 1979 року стали сенсацією. Економіка погіршувалася, невдоволення зростало, і натовпи були величезні. Він дав духовну наснагу польському пориванню до свободи й інституційній владі сільських священиків, які громадили вірних проти комуністичного правління.
Трудівники були другим елементом багатого польського інституційного ландшафту. Ми бачили, що страйки й призупинення роботи впродовж десятиріч були потужною зброєю проти режиму. Наприкінці 1970-х АФП-КВП почали надавати фінансову допомогу польському Комітету для захисту трудящих — попереднику «Солідарності». Цікаво, що робітники перебували в центрі комуністичної міфології. За марксистськими тезами, це був «авангард революції». Але зрештою виявиться, що справжнім лідером є незалежні профспілки вільного світу. Лейн Кіркленд, глава АФП-КВП, був завзятим антикомуністом, який захопився справою «Солідарності» й надалі став її найбільшим адвокатом на Заході.
Упродовж усього літа 1980 року тривали страйки, і адміністрацію Картера хвилювало те, що стрімка підтримка «Солідарності» з боку АФП-КВП спровокує зворотну реакцію радянських консерваторів, які використають претекст американського втручання, аби допомогти своїм товаришам у скруті. Американські чиновники переконали Кіркленда не дуже світитися, і він їх послухав, але підтримувати поляків не припинив.
Кіркленд уважав, що «Солідарність» втілювала народний вияв, який у минулому повалив чимало авторитарних режимів. «Історія не стоїть на місці, коли громадянське суспільство сягає критичної точки, — говорив він згодом. — Усе вирішується не в іноземних міністерствах чи палацах влади, а на вулицях і на робочих місцях. І коли утворюється критична маса, то нічого не можна вдіяти, хіба що ви схочете вбивати й мордувати та закувати в ланцюги всю країну».
Оголошення воєнного стану в грудні 1981 року було спробою зробити саме це — загнати джина «Солідарності» назад у пляшку та раз і назавжди відновити комуністичну владу. Замість цього події переконали міжнародних прихильників «Солідарності», що треба робити більше.
Третій елемент трійки, ЦРУ, почав надавати чималі суми грошей — сотні тисяч доларів — кільком польським групам, якими здебільшого керували польські емігранти. Вони своєю чергою підтримували організації, що намагалися підірвати комуністичний режим ізсередини. Замість летальної допомоги ЦРУ надавало «Солідарності» засоби, аби заявляти про себе й збирати прибічників. Допомога передбачала друковані матеріали летючок і журналів, комунікаційне спорядження для подолання заборони на зібрання, а також гроші на підтримку родин політв'язнів. Національний фонд на підтримку демократії також відкрито надавав допомогу низці груп, що асоціювалися з польською опозицією, навіть під час воєнного стану. В результаті цього в Польщі утворився сильний місцевий рух на час, коли Горбачов почав заохочувати зміни в Східній Європі.
Папа втретє відвідав Польщу в червні 1987 року. Він провів молебні разом із 1,5 млн вірян у Гданську. У той же день, лише за кілька сотень миль звідти, президент Рейґан стояв біля Бранденбурзької брами в Берліні й закликав пана Горбачова «повалити цей мур». Польський народ був готовий повалити у себе комуністичний режим... мирно.
Коли Брент Сковкрофт потелефонував мені, щоб запропонувати роботу в Білому домі спеціалістом із Радянського Союзу, то ще й для зацікавлення додав: «Із Горбачовим багато що відбувається. Це може бути цікавий час, і президентові потрібна людина, яка допоможе йому все владнати».
Десь через місяць, коли Джордж Г. В. Буш посів пост у січні 1989 року, всі зрозуміли, що часи будуть не просто цікаві, а й історичні. А проте, коли я стала директором у справах СРСР і Східної Європи, ми просувалися напомацки. На скільки вистачить терпіння у Михайла Горбачова? Одна річ оголосити, як зробили радянські лідери в грудні 1988 року, що країни соціалістичної співдружності можуть іти своїм шляхом. І зовсім інша — побачити, що «йти своїм шляхом» може означати кінець комуністичного правління в радянському блоці.
Я відстежувала події погодинно. Але навіть я, один із пильних спостерігачів в американському уряді, була шокована тим, наскільки швидко радянська й комуністична влада зруйнувалася влітку й восени 1989 року.
Рік перед приїздом адміністрації Буша до Вашингтона був винятковим для Східної Європи. Упродовж 1988 року «Солідарність» провадила спаринг із урядом, оголошувала й призупиняла страйки, як напередодні переговорів круглого столу, коли влада погодилася сісти за один стіл із опозицією. Протести 1988 року послабили позиції уряду, який нічого не спромігся зробити із хворою економікою. Іще стрибки цін — 40 % на харчі, 50 % на оренду і 60 % на пальне — допомогли мобілізувати населення. Інтелектуали з університетів, робітники з корабелень та шахт, віряни по селах постійно виходили на вулиці з вимогою змін.
Хоча уряд і наполягав на тому, що не обговорюватиме фундаментальні зміни, як-от легалізацію незалежних профспілок, можливості вибору в нього вичерпувалися. Польській комуністичній партії Лех Валенса був потрібний більше, ніж вона йому. Нарешті учасники партійного пленуму вимовили магічні слова: вони ладні погодитися на плюралізм у профспілковому русі. В офіційного лідера профспілки був шок — він нарікав на почуття «гіркоти й незадоволення», і цим усе сказано. «Солідарність» здобула право розмовляти з урядом бодай на рівних.