До цієї проблеми ми додали інші хиби, передусім із сунітами. Восени 2002 року президент Буш намагався краще збагнути, що й до чого в Іраку. Він попросив організувати зустріч із якомога більшою кількістю представників етнічних груп Іраку, і одного дня ми зустрілися з іракським ученим-шиїтом, бізнесменом у вигнанні та колишнім армійським офіцером. Усі вони втекли від Саддама й були схвильовані зустріччю в Овальному кабінеті з американським президентом, котрий, може, нарешті візьметься за диктатора.
Одначе колишній армійський офіцер мав іншу думку. Йому було років 50; він утік із країни під час хаосу війни в затоці 1991 року. Мене цікавило, як же він дістався звідти живий... але ж ось він живий. «Пане президенте, — звернувся він, — не недооцінюйте, наскільки помічною вам може стати армія. Більшість військових ненавидить Саддама. Він своїх офіцерів піддає тортурам. Якщо ви добре до них поставитеся, вони вам допоможуть». Цей діалог справив на президента сильне враження, і він хотів, щоб ми зважили на цю думку.
Того дня цей відвідувач не був єдиним, хто радив нам щодо армії. Звичайно, у цьому була своя рація, бо не варто відчужувати людей зі зброєю, принаймні до їхнього роззброєння. Ба більше, молодші офіцери могли бути корисними. Складність у тому, щоб відокремити тих, хто стояв за Саддама, від тих, у кого просто не було іншого вибору.
«Ви наказ бачили?»
Колін Павелл був на зв'язку телефоном — щось середнє між дражливим і тривожним настроєм. «Ви бачили наказ, який Джеррі надіслав до Багдада?» Я сказала, що ні. «Він розпустив армію!»
Я шукала серед паперів на столі, бо раптом щось таке було. «Я передзвоню», — сказала і поклала слухавку.
«Стіве! — гукнула я заступникові, що був у сусідньому кабінеті. — У тебе є наказ?» Ще трохи шарпанини, і ми дізналися, що Колін мав рацію. Ми розпустили армію. До Джеррі я додзвонитися не змогла. Зрозумівши, що президента не повідомлено, я пішла до Овального кабінету. Йдучи коридорам, я сказала Стіву: «Президент розлютиться». Проте він був спокійний. «Ну, це ж не було заплановано?» Я підтвердила і повернулася до власного кабінету, аби поглянути, що сталося.
І справді, у плані не йшлося про розпуск армії. Планувалося зберегти чисельність у 150 000 військовослужбовців. Їх треба було перевірити, випробувати на відбудові, а потім використовувати для безпеки. Шкода й мови: ТКУ своїм наказом розпустити армію змарнувала увесь план.
Треба віддати Джеррі належне: іракська армія, як і багато інших інститутів, неначе здиміла ще до того, як прийшов наказ. Вона не лишилася згуртовано, бо почали зникати цілі частини, і в певному розумінні армія саморозпустилася. Дався взнаки напад на людей зі зброєю. Ми не лише відмовилися від їхньої допомоги, але й позбавили сотні тисяч озброєних людей зарплатні й викинули їх на вулицю. Це одна з найтяжчих помилок періоду після вторгнення.
Джеррі був уповноважений ухвалювати рішення на землі. Він робив це в постійному цейтноті та за складних обставин. Але рішення такого масштабу потребували нагляду РНБ. Цей випадок був символічним щодо розриву зв'язку між Пентагоном і ТКУ та між Пентагоном і Білим домом. Я відчувала, що мені не вдалося скласти все в одне ціле. Радник із національної безпеки мусить робити це від імені президента. Після кількох таких «розривів у зв'язку» я почала майже щодня розмовляти безпосередньо з Джеррі.
Дон лютував, уважаючи, що я узурпую його повноваження і втручаюся в його скалярну підпорядкованість. Під час одного щотижневого ланчу він поінформував мене й Коліна, що умиває руки. «Відтепер Джеррі доповідає Білому дому», — дратувався він. Колін закотив очі під лоба. Я намагалася протестувати, мовляв, просто хочу покращити координацію. Проте Дон стояв на своєму. Я вирішила, що його дражливість була б зрозуміла, якби вдалось уникати такого нервування.
Помилка з розпуском армії поглиблювалася через ширшу політику ліквідації партії Баас. Це виявилася надзвичайно чутлива проблема, бо стосувалась вона багатьох пересічних іракців. Часто люди вступали в партію Баас, бо це був єдиний спосіб не втратити роботу й одержати підвищення. До цієї категорії потрапляли тисячі вчителів, професорів університету, державних службовців, учених та ін. Я розуміла, що відбувається, бо вивчала реалії СРСР. Членство в тоталітарній партії могло бути способом просування по службі, а не ознакою ідеологічної чистоти. Держдепартамент і розвідувальні агенції ретельно проаналізували цю обставину й визначили рівень, на якому людям можна довіряти. І знову ж таки виділялося приміщення для розгляду конкретних справ.
Питання полягало в тому, як організувати сам процес. Гадаю, Джеррі слушно вважав, що таке чутливе питання треба віддати на розсуд самим іракцям. Доручили справу Ахмаду Чалабі, проте він не був іракцем. Він виявився рішучим і опортуністичним політиком. Чалабі використовував комітет для вендети проти сунітів, що приваблювало до нього людей і збільшувало його популярність серед шиїтів. Принаймні він так це розумів.
Потім іракцям довелося переробляти багато з того, що наробив комітет. У червні 2004 року, через рік після початку дебаасизації, Бремер розпустив комісію, і виконувач обов'язків прем'єра Айяд Аллауї дозволив тисячам ветованих баасистів повернутися на урядову й військову службу. Але шкоди вже було завдано. Суніти почувалися позбавленими громадянських прав і колективно покараними за злочини Саддама. І тому їх важко було залучати до будівництва нового Іраку.
Племена
Спочатку і з племенами наша робота виявилася неефективною. Іракські племена, власне, не були племенами, як-от кікую в Кенії, що мають свою мову та етнічну історію. Це радше сильно структуровані родинні угруповання або клани, які підтримували лад і переймалися справами територіальних анклавів по всій країні. Найсильнішими були племена провінції аль-Анбар. Усього їх було близько 150.
Як і з армією, ми знали, що племена важливі для майбутнього Іраку. Спочатку ми мали намір залучити племена на чолі з Залмаєм Халілзадом до місії Джея Ґарнера. Зал народився в Афганістані й приїхав до США, щоб захистити докторську. Згодом він став громадянином і викладав у Колумбії. Він був нашим вельми успішним послом в Афганістані. Проте Ірак він також знав. Він уперше відвідав Багдад, коли за Рейґана працював у Держдепартаменті, а за Війни в затоці й потім очолював відділ політичного планування в Пентагоні. Люди в регіоні любили Зала. Я не вірю, що культурна належність визначається етнічним походженням, бо Зал був афганцем. Але щось таке в ньому було, що він як свій почувався з лідерами в Багдаді й вони ставилися до нього, як до свого. Якось я спитала його про це. «Ну, треба сидіти й пити чай — не поспішайте, поволі, — сказав він. — Так у Багдаді і так у Кабулі».
Ми хотіли, аби Зал використав таке ставлення до нього, щоб до урядування в повоєнному Іраку залучити різні фракції. У грудні 2002 року він очолив нашу роботу з іракською опозицією, беручи участь у кількох нарадах за кордоном, включно з опозиційною конференцією в Іракському Курдистані в лютому 2003 року. З початком війни працював у Туреччині, щоб визначити іракських лідерів удома й за кордоном, які могли б сформувати тимчасовий уряд, і він готовий був їхати до країни, щойно це дозволить безпекова ситуація.
Коли було призначено Джеррі Бремера, я пішла до президента й сказала, що нам слід продовжити місію Зала. Він вагався, бо щойно призначив Джеррі до Іраку з величезними повноваженнями. «Порадьтеся з Джеррі, — сказав він. — Мабуть, він погодиться». Я так і вчинила. Джеррі висловився проти, бо хотів сам залучати племена. Може, згодом знайдеться роль і для Зала.