Невідомо, чи спрацював би інший підхід. Не думаю, що Джеррі не міг працювати з племенами. Проте він був дуже зайнятий у Багдаді. І це не ті люди, котрих викликали до столиці. З ними треба пити чай там, де вони живуть.
Але це була не єдина проблема із залученням племен. Повстання в сунітських провінціях, котре підігрівала коаліція саддамівських офіцерів та розпущених армійців, знайшло багато союзників у племенах, які побоювалися вигнання. Стан дедалі погіршувався через появу сунітських терористів, що в Іраку назвалися «Аль-Каїдою». Їх очолив розумний і жорстокий Мусаб аль-Заркаві, і в сунітських провінціях розгорнулася шалена кампанія. Вони знайшли спосіб по можливості розселити племена і в разі потреби силувати й примушувати їх до співпраці.
Ми це добре побачили у Фаллуджі, де наша традиційна військова тактика виявилася нездатною протидіяти цим силам. Коли з'ясувалося, що ми нездатні зупинити насильство, племена стали ще більш толерантними до терористів. Ці грубі світські чоловіки не мали нічого спільного з релігійними зелотами Заркаві, але вони не збиралися ризикувати конфронтацією, коли ми не могли їх захистити.
Ба більше, наша військова тактика не поборювала терористів, але роззлощувала населення. Рейди із важким військовим спорядженням руйнували надто багато будинків і вбивали надто багато людей. Ми довідалися, що Саддам таких помилок не припускався. Якось арабський лідер запитав мене: «Нащо ви умиротворювали Фаллуджу? Саддам ніколи цього не робив. Він знав, що там контрабандисти, які торгують наркотиками та зброєю. Він їм казав: „Ви не чіпаєте мене, а я — вас“. Ось що ви мали зробити». Як я вже казала, навіть диктатори мають свої способи управління, а ми цього вчасно не збагнули.
Іноді наші зусилля марнувалися не у Вашингтоні, а через інциденти на місці. І найбільшої шкоди завдав випадок в Абу-Ґрейбі.
Дон журився на брифінгу в президента з приводу страшних подій в іракській в'язниці. «Я бачив фото, — сказав він. — І вони жахливі». Американські солдати брали участь у знущаннях і образах іракських в'язнів, і розповідь про це ось-ось з'явиться в новинах. Президент сказав, що ми визнаємо зловживання і покараємо винних. «Я просто не хочу плямувати репутацію і честь усіх наших людей», — сказав він сумно. Дон спитав, чи може перемовитися з президентом наодинці. Коли я повернулася до кімнати, президент сказав мені, що Дон подав у відставку. «Я не прийняв подання», — сказав він. І це слушно, бо Дон не винний у подіях в Абу-Ґрейбі. Проте ми так і не оговталися від наслідків цієї події. Світлини збереглися й посилили підозріливість і недовіру сунітів до США.
Промінець надії
Попри труднощі й прорахунки на політичному фронті спостерігався поступ. Джеррі Бремер допоміг багатьом іракським фракціям узгодити низку законів для урядування в країні. Перехідний адміністративний закон (ПАЗ) сформував базу для демократичного уряду і сформулював засади, що потім увійдуть до конституції. ПАЗ гарантував основні політичні права іракським громадянам, зокрема свободу слова, релігії та зібрань, а також накреслив процес передачі влади перехідному уряду з трьох гілок, що потім відповідатиме за розробку проекту конституції, який буде винесено на референдум.
Я була на седері вдома в ізраїльського посла Денні Аялона, коли мені подзвонили з ситуаційного центру. Телефонував Джеррі Бремер. «Готово, — сказав він. — Є всі підписи, і церемонія відбудеться у п'ятницю зранку після молитви. Будуть присутніми всі лідери з дружинами й дітьми. Дехто з кількома дружинами», — жартував він.
Я відчула сильний приплив емоцій. Небагато було випадків 2003 року, коли все в Іраку відбувалося як слід. Це була саме така ситуація. Я привітала Джеррі, котрому це далося нелегко. Хоча було запізно, я потелефонувала президентові. Він теж сприйняв усе емоційно. «Це їхній перший крок», — сказав він. А я про себе доповнила — бо демократії.
У п'ятницю вранці я чекала на телетрансляцію церемонії, але щось пішло не так, бо давно був час починати. Я вже збиралася телефонувати Джеррі, але він озвався сам. «Що коїться?» — запитала, перш ніж він устиг що-небудь сказати. «Ну, — сказав він, — шиїтів досі немає. Дитячий хор уже виконав усі пісні, які знає... двічі». Виявилося, що в останню хвилину знайшли якісь неузгодженості у формулюваннях. Усі повернулися в понеділок уранці, проспівав дитячий хор, і ПАЗ набув чинності.
Проте успішний дослід із управлінням заохотив іракців бажати більшого: вони хотіли самостійності. Ми довго радилися у Вашингтоні, чи готові вони до цього. Сили безпеки робили перші кроки і цілком залежали від коаліції в підтриманні миру. Терористи практично володіли Анбаром, а сили Садра постійно загрожували дестабілізацією півдня країни. Інфраструктура відбудовувалася поволі й часто ставала заручницею безпекової ситуації. Зусилля з відбудови зосереджувалися на ненадійній електромережі, і це викликало напруження в стосунках із населенням. А все через ще один неприємний сюрприз, пов'язаний із тим, як Саддам керував країною. Більшість виробленої енергії йшла до Багдада, і тоді повністю чи частково знеструмлювалася решта країни. Тепер багдадці втратили свої привілеї й голосно нарікали на погіршення роботи служб.
Тобто насправді іракці не були готові порядкувати у власному домі. А от лідери вважали, буцімто кінець окупації стабілізує країну. Ми знали, що довго вони не терпітимуть окупацію. Разом ми урухомили план надання самостійності Іраку 1 липня 2004 року — десь за шістнадцять місяців після початку війни.
Проект Джеррі Бремера і ТКУ передбачав передачу справ тимчасовому уряду, який напише нову конституцію. Тоді на підставі нового документа відбудуться вибори постійного уряду. Цей план із сімох пунктів «Вашингтон пост» опублікувала 8 вересня 2003 року. Зроблено три перших кроки: раніше влітку створено Урядову раду Іраку, вона сформувала комітет, покликаний визначити, як створюватиметься проект нової конституції; вона ж призначила 25 міністрів. Наступних три кроки були такими: розроблення проекту нової конституції, ратифікація його народним голосуванням і обрання нового постійного уряду. Останній крок після виборів — розпуск коаліційної влади.
План Джеррі потрапив до преси, перш ніж ми обговорили його у Вашингтоні. Щиро кажучи, то була непогана дорожня карта. Принаймні для нас.
Аятола Систані не погодився. Він зробив палку заяву, що немислимо, аби іракську конституцію писали люди, які не були демократично обрані. Спочатку треба провести вибори, а потім — писати проект основного закону.
Президент скликав Раду національної безпеки, щоб обговорити ситуацію. Один за одним доповідачі схвалювали позитив написання конституції до виборів. Я вже не пригадую, чому саме, але здавалося, що є рація мати правила виборів ще до виборів. Президент перебив. «І як це я став опонентом людей, які хочуть обирати своїх лідерів?» — запитав він. Це вгамувало виступальників. У аятоли Систані виявився важливий союзник — президент США. Іракці проведуть вибори, а тоді напишуть собі конституцію.
«Ірак суверенний»
28 червня я була на нараді НАТО в Стамбулі із президентом. Лише кілька американців, британців та іракців знали, що Ірак ось-ось має стати суверенним. Офіційна дата передачі — 1 липня, проте ми потай її пересунули, щоб збити з плигу терористів, які могли планувати напад. Мене викликали з конференц-зали й повідомили, що телефонує Джеррі Бремер. Він вручив листа Аллаві, президенту УРІ, про припинення окупації. Я повернулася до зали й передала записку президентові Бушу. «Ірак суверенний. Записку передав Бремер о 10.26 за іракським часом», — ішлося в ній. Він дописав знизу «Хай править свобода!» і передав британському прем'єрові Тоні Блеру. Вони сиділи поруч — за абеткою. Чоловіки міцно потисли руки один одному й повернулися до справ НАТО.