Вибори до Національної асамблеї відбулися через півроку. ООН здійснила чудову роботу, допомагаючи іракцям у цьому процесі. У країні панувало відчуття спільної мети, принаймні на певний час. У січні 2005 року на перших шпальтах газет і на телеекранах Іраку, Близького Сходу і світу показували гордих іракців, які голосували вперше. Палець, занурений у фіолетовий атрамент для підтвердження того, що людина проголосувала, відразу став символом нової демократії. Загальна явка на виборах була дуже високою — 58 %, хоча сунітів було менше. Безпекова ситуація ускладнювала голосування, і дехто на дільниці не пішов через терористичну загрозу. Деякі суніти демонстрували, що це не їхні вибори. Це також нас непокоїло.
Розподіл голосів приблизно відповідав лініям розколу — і географічно, і за кількістю. Гадаю, під час перших виборів на таке слід було очікувати. Головна шиїтська коаліція переважала на півдні і вийшла на перше місце в загальному підрахунку — 47 %; курдська коаліція переважала на півночі й стала сумарно другою з 25 % голосів; решта розподілилася між дрібними партіями, що представляли секулярні й сунітські фракції.
У загальних рисах нове перехідне керівництво Іраку відбивало склад країни: посаду президента обійняв веселий курд Талабані. Віце-президентами стали шиїт і суніт — аль-Махді й Хашемі, спікером парламенту — суніт, колишній в'язень аль-Машхадані. За кількістю голосів шиїтські партії визначили нового прем'єра. В результаті жорсткої конкуренції консенсусом обрали Ібрагіма аль-Джаафарі — не тому, що його не ненавиділи, а через захоплення ним. Щиро кажучи, усі вважали його чесною людиною.
Він і справді був дивним. Під час нашої першої зустрічі виклав мені свої енциклопедичні (і абсолютно хибні) знання про американську історію. Плутаючи президентів (Абрагам Лінкольн був у нього Отцем-засновником), він намагався довести, що демократія потребує самовідданості. Я відчула, що в нього немає зосередженості й програми урядування. Проте йому належало робити одну-єдину річ — наглядати за написанням конституції й організувати подальше її схвалення на референдумі.
Йому разом із іншими лідерами вдалося це зробити, але з чималими складнощами. За допомогою конституціоналістів, яких зібрала ООН, іракці таки написали цей документ. У першому проекті були сліди компромісів між ісламським законом і ліберальними засадами. Наприклад, в одній статті йшлося, що жоден закон не може суперечити ісламським засадам, у іншій — що Верховний суд включатиме низку знавців закону шаріату. Через це араби-суніти вийшли на демонстрації проти проекту. Помірковані сунітські партії заспокоїлися, коли перехідна асамблея погодилася розглянути зміни відразу ж після загальних виборів.
Документ визначив структуру нового уряду як змішану з президентом, котрий виконуватиме не лише церемоніальні функції, проте не матиме окресленого портфеля. Парламент буде двопалатним, причому чверть місць у нижній палаті віддається жінкам. Найбільше владних повноважень буде у прем'єра, зокрема командування збройними силами, але його можна відкликати більшістю голосів у парламенті. Як і ПАЗ, конституція перелічувала права громадян і обмежувала повноваження уряду. Закріплювалася свобода преси, зібрань та віросповідання. Прописана повага до незалежності судової влади.
Країна визначалася як об'єднаний і федеративний Ірак із широкими повноваженнями провінцій. Згодом парламент розробить законопроекти, що дадуть змогу такій системі працювати. Створено національну армію, яка здійснюватиме призов у всіх куточках країни. Поліцію комплектуватимуть на місцях. Обумовлено статус пешмерги.
Зберігалися права на приватну власність, і щороку мав прийматися закон про бюджет (власне, законопроект про асигнування). Парламент мав розробити та ухвалити закон про розподіл надходжень від продажу нафти. Це був лакмус на те, скільки повноважень залишиться в провінціях. Передусім для курдів це було необхідною умовою їхньої участі у федеральному й об'єднаному Іраку.
Референдум відбувся в жовтні 2005 року за підтримки 78 % виборців. Провінції, де переважали курди й шиїти (12 з 16), дали більшість голосів «за». Аятола Систані висловив свою підтримку: «Його високість схвалює участь громадян у референдумі і їхнє голосування за конституцію, хоча не всі слабкі місця з неї вдалося усунути». Американців зазвичай нервує участь релігійних діячів. Але мені ця заява дуже сподобалася, навіть якщо послідовники аятоли й вважали це фетвою, а отже, обов'язковою.
Сунітська підтримка була набагато слабшою. Стаття про вето, покликана захищати інтереси меншин, означала, що конституція не пройде, якщо дві третини голосів у будь-якій із трьох провінцій буде «проти». Голосів «проти» було більше двох третин у двох сунітських провінціях, а саме 82 % в Салахеддині й 97 % у Анбарі. На щастя, в Ніневії, змішаній курдо-сунітській арабській провінції, «проти» виявилося 56 %, менше порогових двох третин. Референдум відбувся, і конституцію було схвалено. Очевидно, з арабами-сунітами ще треба було багато працювати.
Наступного ранку після голосування я відвідала Тоні Блера в Чекерс (британський еквівалент Кемп-Девіда). Ми сиділи в його милому садочку й споживали британський сніданок (копченого оселедця я не їла), напружено чекаючи на результати. Коли повідомили, що результати референдуму пройшли всі стандартні перевірки, ми обоє відбули, як в Іраку почався новий етап. Власне, так і було. Структура, що її іракці схвалили, з 2005 року здебільшого втрималася.
Через півтора місяця, у грудні 2005 року, відбулися національні вибори постійного уряду. Цього разу сунітські лідери закликали своїх виборців узяти в них участь.
«Я стомилася виконувати за них брудну роботу»
На самому початку найпоширенішою реакцією у разі незгоди між іракськими лідерами було звертання до американського посла або, якщо ситуація ставала нестерпною, до американського держсекретаря. Часом мені здавалося, що я примиряю підлітків, які ображають один одного і періодично погрожують піти геть. Частково їм було складно говорити правду в очі: у товаристві вони усміхалися один одному, а позаочі живого місця на суперникові не лишали. Така поведінка сягнула свого апогею, коли після національних виборів 2006 року партія аль-Джаафарі висунула його на прем'єр-міністра. Процес формування уряду весь час затягувався. Іракці втрачали терпець через нових лідерів, і рівень насильства не падав, хоча жевріла надія, що після виборів справи покращаться. У лютому в країні стався руйнівний напад: сунітські терористи бомбували Золоту мечеть Самарри, один із найсвятіших шиїтських храмів. Треба віддати їм належне, лідери всіх конфесій засудили напад, а дехто й подався до храму, щоб виявити свою солідарність. Це був один із тих моментів, коли іракці, здавалося, дорослішали й розуміли вимоги лідерства.
Але відновлене усвідомлення мети не допомогло їм подолати загати на шляху до формування уряду. Зал пояснив, що, власне, не хоче мати Джаафарі прем'єром.
«Тоді чому вони висунули його кандидатуру?» — запитала я.
«Бо решті бракує голосів, і тому вони просто залишили статус-кво. Однак парламент його не підтримає», — додав він.
«Ви йому про це казали?»
«Тисячу разів», — відповів він.
Тож прем'єр-міністр Блер і президент Буш вирішили надіслати міністра закордонних справ Джека Стро й мене, аби запропонувати Джаафарі відмовитися від посади. Я сказала президентові, що мені не подобається робити брудну роботу за іракців. Проте ми з Джеком сіли на літак до Багдада і після посадки відразу подалися до аль-Джаафарі. Ми сіли, й він одразу ж розпочав довгий монолог про свої плани на посту першого вільно обраного прем'єр-міністра Іраку.
Як політик політику Джек спробував пояснити, що він навряд чи зможе обійняти такий пост. «Іноді час відійти і прислужитися цим своїй країні», — сказав він. Джаафарі й чути про це не хотів, коректно нагадавши, що демократичний процес висунув саме його. «Хто я такий, аби піти тоді, коли мої співгромадяни хочуть, щоб я їм служив?» — із сумом спитав він.