Ми зайшли у глухий кут, і хвилин через тридцять такої бесіди я спробувала зайти з іншого боку. «Прем'єр-міністром ви не станете, — бовкнула я. — Вам треба відмовитися. І не тому, що так хочуть Сполучені Штати. Іракці вас не хочуть, і на це потрібно зважити». Гадаю, Джек був трохи шокований моїм тоном. Під час перекладу в Джаафарі був ображений вигляд. Але він однаково наполягав, що стане прем'єром.
Після нього ми пішли на зустріч з іншими іракськими лідерами. «Ви переконали його?» — питали вони. Чи ви ж, люди, не бачите, що демократія — це важка робота? Часом доводиться робити неприємні речі, — думала я собі. Ми повернулися до Джаафарі й сказали йому те саме. Цього разу в кімнаті нас було лише троє і перекладач. Нарешті до нього дійшло. Після нашого візиту він почав на людях говорити про те, що, може, зніме свою кандидатуру, а вже за три тижні зробив це. По тому іракці поновили пошуки нового прем'єр-міністра.
Зал потелефонував через кілька днів після відмови Джаафарі й сказав, що процес просувається дуже повільно. «Вони не можуть дійти згоди. Схоже, що може перемогти Махді, але з невеликою перевагою». Для мене де звучало, як музика, бо нам подобався ввічливий і компетентний чоловік, навіть якщо він просто керує справами у Хакіма.
Через кілька годин Зал потелефонував і сказав, що Махді програв, одержавши на один голос менше. «Чудово. І що тепер?» — спитала я роздратовано.
«Люди заговорюють про Нурі аль-Малікі», — відповів він.
«Про кого?» — перепитала я.
Зал розсміявся. «Багато ми про нього не знаємо, але в полі зору його не було».
Малікі був компромісною кандидатурою і належав не до головних партій, а до «Дави», яка працювала підпільно на рівні низових організацій за правління Саддама. За Саддама Малікі втік із країни й шукав прихистку спочатку в Тегерані, а потім у Дамаску. Нам казали, ніби він ненавидів іранців. Це, звичайно, привернуло нас до нього. Він здавався гарним вибором країни на той момент.
До Багдада я поїхала з Доном Рамсфельдом, аби познайомитися з новим прем'єром. Він був до вподоби нам обом, бо, здавалося, знав, що хоче робити. Після бомбування Золотої мечеті Ірак поринав у хаос. На відплату шиїтська міліція брала участь у вбивствах сунітів, а ті віддячували тим самим. Упродовж тривалого періоду формування уряду країною ніхто не керував. Коли з'явився новий прем'єр, усім відлягло.
Пізніше того вечора ми з Малікі зустрілися у вітальні Зала в Багдаді. Коли він увійшов, то вразив мене тим, що радикально відрізнявся від усіх, хто повертався з вигнання. Скажімо, на ньому був поганий брунатний костюм. Жоден дизайнер його не влаштує, — подумала я. Не знати чому, але така думка мене підбадьорила.
Малікі майже не говорив англійською, але пожвавлювався в розмові. Він говорив про здобуття довіри всіх груп. Ми обговорили проблеми поліції, що була переважно шиїтською і часто втягувалася в насильство проти сунітів. Я розповіла прем'єр-міністрові, що знаю, як воно — залежати від поліції, якій ви не довіряєте. Я сказала йому, що виросла у Бірмінгемі й пригадую, як було нам жити в громаді, коли приходили поплічники Булла Коннора. «Якщо ви чорний, то поява поліції в районі певності не додавала», — мовила я. Малікі натяк зрозумів. «А я й не хочу їх бачити у своєму районі, — відповів він і захихотів, а тоді споважнів. — Більшість із них — горлорізи».
Нурі аль-Малікі прем'єрствував вісім років, що було винятком у розторсаній політиці Іраку. Керівна верхівка, до якої входили Талабані, Хашемі, Махді (що заступав Хакіма), не любила Малікі й неодноразово намагалася його позбутися. Звичайно, чужими руками. Наша відповідь була такою: ви його обрали, то й працюйте тепер разом.
У центрі уваги — ухвалення бюджету й нафтового закону, створення сил безпеки, люстрація поліції та надання найпотрібніших послуг, як-от електропостачання, населенню. Конгрес США навіть пропонував запровадження посадових вимог для урядовців за ту велику допомогу, яку надавав Іраку. Громадян обурило можливе запровадження посадових вимог, що ми й намагалися пояснити Конгресу. Як і належить, ми доповідали про перебіг справ у Багдаді. Здавалося, мало хто розумів, як насправді важко налагоджувати роботу інституцій. Треба віддати їм належне, іракці намагалися урядувати за допомогою демократичних процесів: вони ухвалювали закони, а не керували декретами. У такій розділеній країні це було дуже важким завданням.
«Невдовзі ви всі висітимете на ліхтарях»
Урядування ускладнювалося жахливою безпековою ситуацією. Щодня ставалися вбивства з помсти, бо впродовж 2006 року поглиблювалися міжрелігійні конфлікти. То був період майже повномасштабної громадянської війни, коли в околі та громадах відбувалася чистка на релігійному ґрунті. Відвідавши Багдад наприкінці 2006 року, я попросила організувати зустріч із сунітськими лідерами, зокрема з вождями племен, а потім окремо з шиїтськими.
Я ще й слова не мовила, як суніти вручили мені гротескні світлини дітей із відрізаними головами й кінцівками. Гадаю, вони хотіли мене шокувати, але, на жаль, я вже бачила фото документування злочинів. «Дозвольте вам щось сказати, — звернулася я до них. — У нас у Сполучених Штатах є примовка: тримаймося разом, бо нас перевішають поодинці».
Я зробила паузу й дала змогу перекладачеві двічі повторити мої слова. «Вони розуміють?» — спитала я.
Він хитнув головою. «Ну, ви можете триматися купи, або наступного разу, коли я приїду, ви всі будете хитатися на ліхтарях».
«Це вони втямили?» — запитала я.
«Атож», — відповів він.
За годину наступна група подала мені такі самі світлини, тільки тепер жертвами були шиїти. Я хотіла, аби вони збагнули, що ворохобня — не відповідь. Або вони гуртом розв'яжуть свої проблеми, або їх поглине хаос.
Після повернення до Вашингтона вранці я пішла до президента й розповіла йому про все, що відбувалося. «Я не певна, що вони подужають», — сказала. Він бачив, що я пригнічена й дуже втомлена. «Ну, і що робитимемо?» — спитав він. Під час наших зустрічей я намагалася не звалювати все на його голову без жодної поради. Але цього разу в мене не було слів. «Дозвольте мені піти й усе обміркувати», — тільки й мовила. Я була у відчаї — і професійно, й особисто.
Ще один шанс покерувати: насильство спадає
Наприкінці 2006 року розвіддані були песимістичними, але тепер ми знаємо, що справи почали поволі змінюватися на користь стабільного Іраку. Якось уранці мені потелефонував Джон Тейлор, колега зі Стенфорду і заступник міністра фінансів під час першої каденції. «Мій син служить в Анбарі й оце надіслав мені повідомлення, яке, гадаю, вам варто подивитися», — сказав він. Джон переслав копію імейлу моєму старшому помічникові, який передав її мені. Це було відкриття. Молодий морпіх писав, наскільки поліпшувалася співпраця з племенами. Він повідомляв, що члени племен і їхні родини добре ставляться до наших солдатів. Земля горіла під ногами повстанців.
За кілька місяців перед тим, 7 червня, мені повідомили, що під час американського авіаудару загинув Абу Мусаб аль-Заркаві. Він був керівником «Аль-Каїди» в Іраку й спланував у лютому бомбування Золотої мечеті. Він сподівався розпочати в країні громадянську війну, і йому вдалося. І наскільки ж я зачерствіла — спало мені на думку, — що святкую смерть іншої людини й не журюся цим. Сьогодні жахливий сувенір стоїть у мене на видноті на книжковій шафі. Підрозділ, який убив Заркаві, подарував мені камінь від дому, де той загинув. Сіро-чорний кусень плити зі рваними краями — видно, що від вибуху. І проста позначка на ньому: AMZ: 6-7-2006.
А з наземних джерел в Анбарі, як і передбачив син Джона, ми почали одержувати повідомлення про пропозиції племен щодо співпраці з нами. Очевидно, бойовики Заркаві виявилися кепськими гостями; вони силували до співпраці за допомогою брутальних тактик, приносили батькам відрізані голови дітей і видавали їхніх дочок за бойовиків «Аль-Каїди». Наступник Заркаві Абу Аюб аль-Масрі був ще вимогливішим і розширив такі методи. Шейхам це вже в'їлося в печінки. Вони, може, нас і не любили, але ми були наразі меншим злом.