«Пане президенте, якщо ви надішлете більше військ і не зміните те, що ми робимо, то просто загине ще більше людей. А якщо в Іраку й далі топитиметься міжрелігійна боротьба, нічого з того не вийде».
«А який у вас план, Конді? — спитав президент. — Дозволити їм убивати один одного, а ми стоятимемо осторонь і підбиратимемо, що залишиться?»
«Ні, пане президенте, — сказала я. — Ми не можемо перемогти, просто кидаючи війська у вир їхніх кривавих усобиць. Якщо їм потрібна громадянська війна, ми повинні їм це дозволити».
Я була розлючена. Проте він був президентом, а я не збиралася з усіма на нараді сперечатися. Після наради я пішла за ним до Овального кабінету. «Ви ж знаєте, що я пішла на все. Я більше за інших підтримувала й працювала на цю війну», — сказала я, залишивши за дужками цілком зрозуміле «як же ви наважилися».
«Я знаю», — промовив він тихо. Мені так зле стало тієї миті. Це була «його» війна, і він як президент не був готовий її програти й повторити трагічний вихід Америки з В'єтнаму. Я зрозуміла, що він уважав, ніби надсилання туди американських військ було найкращим для нього шансом уникнути долі Джонсона.
Зміни персоналу, які здійснив президент, переконали мене, що ми ще можемо перемогти. Ми з Бобом Ґейтсом були друзями. Ми разом із ним брали участь у виняткових подіях кінця Холодної війни, працюючи в РНБ Джорджа Г. В. Буша. Я там мало кому так довіряла. Девід Петреус був одним із найкращих мислителів в американській військовій справі. Ми якось вечеряли з ним у Вотерґейті. «Я намагався поговорити про це з вами ще у 2003 році, коли ви були радником з національної безпеки», — сказав він. Я не зрозуміла, що він має на увазі. «Дон Рамсфельд скасував зустріч», — пояснив він. Ми продовжували говорити про те, наскільки нам потрібна тісна співпраця між цивільними та військовими, якщо нам судилося перемогти.
Я зробила ще одне: в обхід бюрократичних правил потелефонувала генералу Рею Од'єрно, який тепер командував нашими силами в Анбарі. Рей — велет із поголеною головою і твердим характером — був моїм зв'язковим із Об'єднаним комітетом начальників штабів у перші два роки мого перебування на посаді держсекретаря. Він допоміг мені створити Групу з питань перебудови в провінції.
«Рею, — звернулася я до нього, — цієї розмови не було. Але скажіть мені: „Велика хвиля“ спрацює?»
Наприкінці 2006 року команда РНБ перебувала на президентському ранчо в Кроуфорді для проведення низки зустрічей і розгляду справи Іраку. За кілька годин до обіду я побачила президента, який стояв біля рибальського ставка неподалік межі маєтку. Сонце було на схилку цього надзвичайно теплого дня, і спочатку я подумала, що краще дати йому спокій. Але щось мені підказало не зупинятися й підійти. Він дивився десь на рівнини і жестом покликав мене. «Ви мене в цьому підтримаєте?» Йому не треба було говорити, в чому. «Звичайно, — сказала я. — Але ж ви знаєте, що це наша остання карта».
Президент виконав свою домашню роботу: чи готові іракці насправді виборювати собі мир. Вибачень більше не буде, жодних звинувачень Америки у кожній невдачі і без взаємних інвектив. Перш ніж ухвалити посилення нашого контингенту, президент зустрівся з Малікі в йорданському Аммані в листопаді 2006 року. Іранський прем'єр-міністр добре приготувався. У нього був план військових дій — гарно продуманий брифінг, — котрий він передав президентові. Проблема полягала в тому, що Малікі хотів сам реалізувати план, що на загал непогано, але наші командувачі вважали: іракські військові принаймні ще рік не будуть готові до такої операції. Натомість президент Буш знав, що посилення контингенту чекати не можна. Він зустрівся з Малікі приватно й сказав йому: «Дозвольте дати вам наші підкріплення». Ми йшли ва-банк.
Багато років ще писатимуть про «Велику хвилю» і її успіх. Анбар відбили в «Аль-Каїди», чорний стяг терористів здерли члени місцевих племен, які гнали їх від міста до міста. Найважливіше те, що міжрелігійна ворожнеча у Багдаді, навколо нього і в центрі країни різко зменшилася і з часом згасла. «Аль-Каїда» продовжувала в Іраку свої наступи, але на такому рівні, що уряд це не зачіпало. А на півдні країни, де діяло більше американських наземних військ, іранцям було складніше.
Ми сказали іранцям? що знаємо про постачання їм зброї та навчання для вбивства наших солдатів. Росіяни передали цей наш месидж: «Кордон ми переходити не будемо, але якщо побачимо ваших в Іраку, то візьмемо у полон або повбиваємо». І от пощастило: на іракській території ми піймали заступника командира спецназу «Кудс». Його перевезли до Ірбіля й допитали. Ми сказали іранцям, що він «виспівав» усе про те, що вони коять, і про їхні операції. Після того їхня активність зменшилася.
У цей період Малікі довів, що він здібний головнокомандувач. Якось у березні 2008 року він наказав іракським силам безпеки відібрати в Басрі в шиїтської міліції, яку підтримували іранці, нафтопереробний завод. Американські генерали заперечували, бо його військо нібито не було готове. Але Малікі розпочав операцію.
Коли ми сиділи в ситуаційній кімнаті Білого дому, всі говорили про дурість прем'єр-міністра — всі, крім президента Буша. «Він показує, хто хазяїн. Це дуже важливий месидж до свого народу», — сказав цін.
Президент, сам політик, зрозумів, що намагався зробити Малікі. Іракський прем'єр прибув на звільнені терени на іракському танку. Він був наразі символом свого народу — того, чого зміг досягти Ірак.
Покращення безпекової ситуації дало іракцям паузу, яка дозволила перейти до інших завдань урядування. Картина тут була дуже невиразна, але траплялися й удачі.
Два великих завдання парламенту — ухвалити бюджет і закон про розподіл прибутків від нафти — переплелися між собою. Вони показували межі федералізму. Співвідношення було таке: бюджет мав спиратися переважно на надходження від нафти. Але формула розподілу цих надходжень між Курдським регіоном і Багдадом була тестом на політичні домовленості між ними.
Утворилося замкнене коло: доки іракці не розберуться з динамікою надходжень, вони не можуть ухвалити бюджет. Це показувало фінансування важливих статей, як-от виплата зарплатні в армії або оформлення контрактів на будівництво електростанцій. Сунітським ненафтоносним теренам теж обіцяли фінансувати певні проекти.
Один іх них — будівництво нової військової академії — став символом політичної напруженості між Багдадом та регіонами. Під час однієї з останніх поїздок до Іраку президент Буш зустрівся з лідерами країни й представниками сунітських племен, які успішно вибили «Аль-Каїду» з Анбару. Ці представники були людьми жорсткими, неголеними, з грубою темною шкірою. Я пригадала давню пораду арабського дипломата.
Нащо ми намагалися боротися з цим загалом у 2003 році? Їх, напевно, краще мати на своєму боці. І ось вони прийшли.
Малікі, здавалося, було ще більш незручно спілкуватися з цими чоловіками, ніж американцям. Він не сів на залишене для нього чільне місце, а вмостився на кутку в кінці столу. Мова його тіла була жахливою. У нього була майже поза плода. Він — не природний політик, подумала я.
Натомість Джалал Талабані — чудовий політик — був у своїй стихії. «Хоробрі сини Анбару, — наспівно мовив він, — відіграли суттєву роль у порятунку Іраку. Ви повинні мати свою військову академію». Пригадую, я тоді подумала, що Джалал чудово вписався би в американську політику «я тобі — ти мені». На жаль, фінансування академії ще протягом кількох років не буде.
Проте іракці знайшли інші способи догодити сунітам. У 2008 році дуже багатьом колишнім баасистам дозволено повернутися на роботу, тисячі в'язнів амністовано. У країні нарешті ухвалили «Закон про Верховну комісію з питань відповідальності й справедливості», яким регулювався захист невинних сунітів і партія БААС визнавалася злочинною.