У Колумбії був багатий ландшафт: відносно вільна преса, функціональний парламент, своя схема змагальних, хоч і небезпечних, виборів. Урібе зміг пожвавити ці інститути. Кенія трохи експериментувала з багатопартійними виборами, але процес перервали Кеніатта, а потім Мої. Там був парламент, із якого за період демократизації вийшли важливі опозиціонери. Кенійці поволі відбудовували створювані оспалі інститути. Кенія — відносно рідкісний випадок сильного й бадьорого громадянського суспільства, яке розвивалося навіть за авторитарного правління. Це звело міцні підвалини для пізнішого демократичного поступу.
Перехід Росії, за великим рахунком, не вдався, хоча й існувала пристойна інституційна інфраструктура завдяки реформам Горбачова і Єльцина. Проте їх не живили і, зрештою, подолали. Власне, міжнародна спільнота не переймалася тим, що там діялось, і реформи змела швидка приватизація й «шокова терапія». Та й самі росіяни проігнорували власні інститути. І в цьому полягає другий урок.
Урок другий: важливо, хто стає першим президентом
Урівноваження владних повноважень між урядовими інститутами — найважливіший ключ до успішного переходу. Критичним елементом рівноваги є обмеження повноважень виконавчої влади. Президентство слід вбудувати в систему обмежень: незалежна судова влада, ефективна легіслатура і часом владний прем'єр-міністр. Саме цей аспект інституційної схеми для молодих демократій найважчий, бо з'являються сильні особистості й люди жадають негайних результатів. Окрема постать — президента — може стати символом стабільності під час розрух. Парламенти й прем'єр-міністрів можуть потрактувати як перешкоди на шляху поступу.
На папері Росія та Україна мали рівновагу між парламентом, прем'єром і президентом. Але під тиском баланс не втримався. Власне, 1993 року Єльцин порушив баланс нападом на парламент і своєю нетерплячістю, через яку почав керувати указами. Перші президенти задають тон.
Я пригадую першу зустріч із Нельсоном Манделою. Він прийшов до президента Буша в Овальний кабінет. Мандела критикував війну в Іраку, і президент хотів під час зустрічі дійти порозуміння. Я запропонувала: «Пане президенте, поговоріть із ним про допомогу в боротьбі зі СНІДом. Це ваша спільна тема».
Коли обидва чоловіки посідали для розмови, президент вирішив вдатися до іншого підходу. «Чому ви не пішли на другий термін?» — спитав він Манделу. Обличчя південноафриканця було пооране, але благочестиве: в ньому відчувалася гідність. Але президентське питання його розсмішило. «Я хотів, аби африканські брати знали, що йти з посади можна», — відповів він. Я згадала тоді про Джорджа Вашингтона і його відмову навіть думати про те, щоб стати американським королем. Ще й подумала: важливо, хто стає першим президентом. Південноафриканцям і американцям пощастило.
Перший президент Польщі пішов після першого терміну — його змінив колишній комуніст Александер Квасьнєвський, який мав сильні демократичні інстинкти. Полякам теж пощастило. І хоча на це пішов час, низка кенійських президентів також ішла з посади за волевиявленням виборців, а конституційні реформи дали реальну владу прем'єру. Еллен Джонсон-Серліф виявилася невтомною пропагандисткою демократії для ліберійців.
Росіянам так не плужило. Після розвалу СРСР Борис Єльцин мав величезну довіру і владу. Але він цим не скористався для створення сильного президентства у збалансованому уряді. Інші інститути — парламент і судова гілка — його не подужали, бо проти гори піском не сипати. Він правив указами й навіть вивів на вулицю проти них армію. Президентство було надто сильне й безконтрольне: ця проблема доби Єльцина перетворилася на погребальний дзвін для свободи, коли Владімір Путін став до керма. Очільники мають бути обмеженими у праві контролювати людей — і ті, що мають добрі наміри, й ті, що мають погані наміри.
Урок третій: вей-цзи
Китайські ієрогліфи для терміна «криза» добре описують ключовий урок побудови демократії. Вважається, що вей означає «небезпека», а цзи — «можливість». Криза характеризується небезпекою і можливістю. Молоді демократії стикаються з багатьма кризами; кожна з них — це шанс зміцнити інституційну інфраструктуру країни. Родзинка в тому, що в лідерів має бути бажання використовувати інститути для розв'язання проблем. Дуже гарним прикладом цього є колумбійська «демократична безпека» за Альваро Урібе. Десятиріччя громадянської війни перетворили Колумбію на невдатну державу. Її інститути опинилися під загрозою — судова гілка і армія; поліція виявилася неефективною і вважалася корумпованою співучасницею насильства. Уряд не мав монополії на застосування зброї: воєнізовані групи і ФАРК домінували у великих регіонах країни. Подолання повстанців і завершення громадянської війни відбувалися одночасно з відбудовою цих інститутів.
З цього погляду особливо важливо було відновити довіру до судової влади. Громадяни повинні знати, що справедливість сліпа і що всі підлягатимуть верховенству права. Конституційний суд також показав свій характер, коли сказав Урібе, що він не може йти на третій термін.
Сьогодні тестуються польські інститути в боротьбі за контроль над судами. Досвід Урібе показує, чому так важливо захищати незалежність судової влади.
Кенія дає схожий урок з іншої перспективи. Змагальні вибори 2007 року призвели до поширення насильства й заперечення результатів чималою кількістю населення. Для кенійців усе завершилося розподілом влади, організованим чужинцями. Але вони врахували цей досвід і покращили інституційну інфраструктуру шляхом конституційних реформ. Результат наступних виборів теж виявився 50/50, але цього разу кандидати покладалися на виборчком: ті, хто програв, погодилися з підрахунком голосів, і країна рушила далі. Немає гарантій, що кожні змагальні вибори так завершуватимуться, але, один раз так учинивши, кенійці мають шанс робити це й далі.
Інститути можуть існувати на папері, та реальної влади вони не матимуть, доки люди їм не повірять. Ніхто не знає, наскільки інститут сильний, поки його не перевірять у дії. Якщо складено суворий іспит і установа вижила, то далі піде перевірка на ефективність, і лише тоді люди почнуть регулярно звертатися до цих інститутів. Бо так вони стають реальними, а не паперовими інстанціями.
Урок четвертий: політика повинна перейматися людьми
Інститути покликані мінімізувати вплив індивідуальних примх на курс країни. Але ми бачили, що політики можуть займатися перетягуванням канату. В Україні персональна політика заважала країні щось робити, особливо після Помаранчевої революції. Для населення стан справ був прикрим. Люди вважали, що їхні лідери весь час дбають лише про себе.
Якщо громадяни втрачають цікавість до політики в країні, демократична система опиняється під загрозою. З цього випливає наступний урок: політика в демократичній державі повинна перейматися інтересами й турботами людей.
Це особливо слушно для політичних партій. Нещодавно я зустрічалася з грузинським членом парламенту й американцем, який допомагає налагодити там вибори. Розмова перейшла на проблеми політичних партій, які не мають реальних платформ управління, принаймні тих, що прислухаються до думок виборців. І це відразу нагадало мені проблему ліберальних політичних партій в Україні та Росії. Платформи рідко промовляють до вдів у занепалих містах російської глибинки, які втратили пенсії, або робітників, що їхні фабрики закрили.