— Миколо Кіндратовичу, куди ви? — встиг ще я гукнути думаючи, що ми зробимо зараз те, що наші шофери звуть «шкеребертністю», тобто перекиданням догори колесами. Але ми не перекинулися, поїзд наш плавно з’їхав по слизькому споришу й став, а від мотора тягло таким смородом, що я вже подумав: горимо.
— Та що ж таке? — ще гукнув я, на що Микола Кіндратович спокійно відказав:
— Хіба не чуєш? Поршень полетів. Привєтствую і поздравляю. Загоряємо. Вилазь, готуй паяльну лампу, а я мотнусь до отієї хатки, роздобуду картопельки, та зваримо трохи гаряченини, бо нам тут припухати і день і ніч.
Я став лагодити паяльну лампу, Вуса справді досить швидко дістав картоплі, приніс відро криничної полтавської води (ох і вода ж! Аж у зуби заходить), а потім зсунув наше сидіння, під яким у нас був цілий арсенал інструментів, різних шайбочок, болтиків, усього, що в дорозі пригодиться, усього, за винятком поршня.
Але поршень колись буде, треба тільки підготувати мотор до заміни поршня. Микола Кіндратович взявся за мотор, я запустив паяльну лампу, підвісив її коло причепа на товстому дроті, начистив картоплі, вклав її в таганок, залив водою, лампа загула, як велетенський джміль, дощик кропив нас, земля парувала, чесне слово, не так вже воно й погано отут, у полтавськім степу під Хоролом, якби тільки не поспішали ми до Києва, якби не ждали нас десь на масиві нові квартири...
Машин по трасі йшло в той день мало і все в бік Києва, з Києва, мабуть, ніхто в таку погоду не виривався, хіба що рейсові автобуси.
Але й ті нечисленні машини, які мчали в бік Києва, загальмовували ще здалеку, побачивши автопоїзд у кюветі, а коли під’їздили ближче і бачили намальованого в нас на кабінці вершника — Богдана — знак нашого вантажного автопарку, — то зупинялися, шофери визирали з кабін, гукали:
— Ей, Вуса, добровільно чи примусово?
— Примусово! — перекриваючи гудіння паяльної лампи, відповідав Микола Кіндратович.
— То що переказати?
— Скажи, хай шлють поршень.
Дехто й зовсім зупинявся, підбігав, щоб потиснути руку Вусам, а заодно й мені, розкурювали цигарку, їхали далі.
— Ночувати нам і сьогодні й завтра, — сказав мені Микола Кіндратович, коли ми всілися за картоплю, до якої в нас була тільки сіль та ще хліб зачерствілий, ще київський хліб, бо Микола Кіндратович до харчів був невибагливий, а я за його прикладом теж не дуже дбав про наїдки, і продуктів ми з собою майже ніколи не брали, харчувалися в ресторанах та чайних на трасі, де подавали вічний шніцель, гарнірований макаронами в палець завтовшки.
Ще одна машина зупинилася навпроти нас, тільки то вже була не вантажна, а легкова, «Волга». Якийсь опецькуватий чолов’яга вискочив з машини, напнув на себе чудернацького плащика, стрибнув до нас у кювет, побачив картоплю, цмокнув:
— Оки-доки, у вас тут, як у ресторані «Динамо»! Ще й сіль дрібкова! Нема у вас шматка товстого дроту, мені динамку присобачити, бо загубив болтика від кронштейна, пасок вентиляторний не натягає, мотор не охолоджує, акумуляторові підзарядки не дає. Біда! Не доїду до Києва.
— Нащо вам дріт, — сказав Микола Кіндратович. — Я вам краще болтика дам.
— Та ти що, оки-доки? Не жартуєш?
— Чого мені жартувати? Ось зараз доїм картоплю і дам. Це різьба там яка: на вісімнадцять чи на шістнадцять?
— Та чи я знаю.
— Ну, знайдемо.
Микола Кіндратович так і не доїв картоплі, поліз до нашого «арсеналу», поторохтів залізяччям, подав чолов’язі болтик з гаєчкою.
— Ану спробуйте.
Той стрибнув до своєї машини, підняв капот, нахилився над мотором, длубався там кілька хвилин, потім метнувся до багажника, відкрив його, щось там знов длубався, дістав звідти здоровенного, мабуть, кілограмів на десять, мелітопольського кавуна, спустився до нас, простяг кавун Вусам.
— Бери, оки-доки, спасибі за виручку в бою. З Києва?
— З Києва.
— Приїдеш, подзвони до мене в Інститут житла, спитай Жеребила. Що хоч — допоможу.
— Та мені тільки поршень, — сказав Микола Кіндратович.
— Поршень? Хто це у вас там відає?
— Та тільки в наш парк подзвонити, сказати...
— Я їх сьогодні вночі пожену сюди з поршнем! Поїхав. Спасибі!