— Вірш! Вірш!
— Гаразд, — сказав той, напинаючи жили на скронях і роздуваючи ніздрі, — гаразд, я прочитаю вам вірш, який склався в мене, коли я йшов на цей вечір.
— Поїхали, — сказав Гнатко. — Завіса піднімається. Прошу маестро.
Поет вліпив очі в Вероніку, тихо почав:
Після цієї несподіваної інтродукції голос поетів набрав високих нот, і вірш продовжувався вже в якомусь несамовитому крещендо, мов арія конаючого в класичній італійській, опері:
І знов тихо, вмираючим голосом:
— Вірш автобіографічний, — підкравшись ззаду до поета і розгортаючи йому на тім’ї поріділе волосся, закричав Гнатко. — Браво поету! За синтез високої поезії і мужності браво! Хай вічно живуть булижники!
— Як тобі такі вірші? — спитала мене Вероніка.
— Ти ж знаєш, що я віршів не розумію. Не поетична натура.
— Просто ти хитрий.
— Хоч дурний, так хитрий?
Вона засміялася. Через стіл від нас молодий композитор (а точніше, студент консерваторії) Гена, звертаючись до своєї сусідки, сказав:
— Все може бути озвучене, навіть ревнощі. Є такий модний роман у Франції «Жалюзі». Про ревнощі. Вже написано джазову музику на цю тему, зветься теж «Жалюзі». Звук ревнощів — це іржавий звук жалюзі, які падають на вікна і двері, затуляють вас від людей.
— Нам загрожує ентропія почуттів, — чулося з другого кінця столу. — Не можна стандартизувати смаки, це веде до вмирання найдорожчого в людині — багатства почуттів — до розумового отупіння.
— А безконтрольність смаків і почуттів веде до здичавіння розуму, — заперечували йому.
Гнатко підійшов, підсів до Володі й Вероніки.
— У нашого Гени ідея фікс: все на світі озвучити. Але Гена цілить у генії. А ми грішні? От ти, робочий клас, — звернувся він до мене, — поясни мені, яка мета нашого життя?
— Комунізм, — сказав я.
— Це ми знаємо, а точніше?
— Точніше написано в Програмі партії.
— Та ти що — на новорічному вечорі чи на політзаняттях?
— А яка різниця?
— Ну хоч би та, що тут ми п’ємо гарячительні напитки, а там — сухенькі лекційки, і квит.
— Думаємо ми скрізь однаково.
— Ти хочеш сказати, що в мене в душі сидить дворушник. Віднині беруся за його викорінення. Але по суті. Для чого людина живе на землі? Кажуть: щоб працювати. А навіщо працювати? Кажуть: щоб жити. Замкнене коло. Філософи тим часом займаються дурницями, вирішують, що перше: вогонь, вода, повітря, дух, матерія? Яка різниця! Навіщо жити — от що мене цікавить. Допустимо, я вбачав мету мого життя — в добуванні модних штанів. Це поки в мене таких штанів не було. Знаєш, що таке справжні штани? Щоб вони йшли поперед тебе. Ти ще тільки зібрався вирушати, а вони вже йдуть, розрізають простір, як форштевень океанського лайнера хвилі. Ніколи не мнуться. Бездоганні штани, від яких кращає настрій і зростає почуття власної гідності. Добув я штани, а далі? Піднімати цілину? Нецікаво. Не знаю, з якого боку до неї братися.
— Там покажуть.
— Гаразд. Піднімемо. Збудуємо парочку гідростанцій на сибірських ріках. Просвердлимо дірочку в земній корі. А що далі?
— Людина — безмежна. Вона живе для безконечності. Вона сама в собі безмежність, безконечність і вічність, як всесвіт.
— Ти не крути, філософ з Татарки (він таки не втерпів, кольнув мене хоч Татаркою). Я тебе питаю конкретно, а ти — в абстракції. Як той бурсак, що на запитання, що таке чобіт, відповідав: «Чобіт є глаголеобразний вертеп, вміщаючий п’ятирічну систему пальців, обвлеченних в отвлеченную онучу, тождественну по ідеї з носками». Є англійська приказка: «Тільки діти й дурні вважають, що двадцять шилінгів і двадцять років безконечні». Мені вже за двадцять, я кінчаю будівельний інститут, я буду архітектором, про мене кажуть — талант. Я вмію креслити, як ніхто. В мене прекрасно розвинена просторова уява. Ну й що?