І вийшов на картці малий Петько, худий, з зализаним на щоках білуватим волоссячком, у сірій сорочечці і з любистком у руках... П’ять хвилин полежав чотирикутник білого паперу в цеберці з холодною водою, і засірів на ньому малий Петько. Чудеса! А земля велика й тоді була, і тепер, і вічно буде... Десь у нього є син. Викликала його дружина, а він не їде. Науковий працівник... Дочепив до прізвища «в», став уже не просто Жеребило, а Жеребилов і забув про батька. Чорт з ним.
Жеребилов-Жеребокобилов-Жереборябокобилов — сучий син! Та хіба він сина лишає? Землю лишає! Велику землю. От барбос Брайко, от так Брайчик, барбосюра, який же ж розумний! Тихий-тихий, а розумний, як чорт. Синок — економіст. Він газети читає і підраховує продуктивність чужої праці. А Жеребило сам усе життя працював, як віл. Тяг без освіти, без знань, без нічого. ЦПШ. Та партизанська хоробрість. Та добрі люди. Та кебета на плечах. А та знову хлипає?
— Якого чорта!
І один сам умираєш. Нікого нема, ніхто в твою шкуру не влізе, вона відгородила тебе від землі — і від людей, усі десь збоку, ходять наче кругом палаючої хати, а всередину зайти бояться. А ти лежиш і гориш, і згоряєш, і догоряєш... А земля ж велика, а гарна ж, як у півд... Тьфу! Ніколи не був у тій Каліфорнії і не знає, що воно, а лізе на язик навіть тепер...
— Маріє!
— Що тобі, Петре?
— Знаєш, Мар...
— Ну, що? Ти помовч, тобі ж важко говорити...
— Ні, я буду... Марій... Марійко... Я ж тебе... люби... люблю, Мар-р...
Вона гладила йому руки, а він хотів вибалакатися, може, востаннє.
— Син, якщо... приїде... то... кінець... у мене воно... Марійко...
І нащо він лаяв сина? Розумний хлопець. Кандидатом наук скоро буде. А оте «в» йому дочепив якийсь дурний писар. Хіба мало їх розплодилося? Раді, що допалися до чорнила. Пишуть, пишуть...
— А Брайко, Маріє, отже ж... Ти ж бачила... Ох і Брайчик...
Він наче сп’янів. Стало трохи легше, біль блукав десь поза-уманню, тупо штовхав Жеребилове тіло здалеку, але свідомість жила, свідомість працювала чітко, виразно, незатьмарено.
— Він сказав про землю... Ох і сказав! А я... тварюка я, Марійко... І Кошарний... і Кук... Василь Вас... теж... Вони думають — кінці в воду... Жеребила нема, його вже з’їло, він... Марійко, набери... набери телефон... прийомної... Попроси... Не Кукулика... Нікого не проси... А Тетяну... Тетяну Василівну... Вона жінка... Вона з Куку... З Василем Вас... Хай вона знає! Жеребило їм ще покаже! Набери!
Дружина послухалася, набрала номер телефону, підождала, поки там підходила Тетяна Василівна, сказала:
— Зараз з вами хоче говорити товариш Жеребило.
— Здрастуйте, товаришу Жеребило, — сказав здалеку голос Тетяни Василівни. — Бажаю видужати пошвидше і всі наші товариші бажають. Ось тут на жюрі. Сидимо, вас згадуємо...
«Ой бреше ж!» — подумав Жеребило, але не став заперечувати, навіть не привітався з Тетяною Василівною, відчуваючи, що знов зараз візьме його в сталеві лабети біль, квапився, поки мав силу, поки був просвіток, хрипко сказав у трубку:
— Слухайте мене... Слухайте... Там «Космос»... Проект «Космос» є. Так його нам робили жучки... За гроші... Трохи наших ідей, та їхнє креслення, та... З миру по нитці... А підписалися: Кукулик, Кошарний і я... «Космос» — це ми підписали. Так і знайте в разі чого... Вони там пхатимуть його на премію... На першу... А це ми... І жучки... На смертному одрі зрі... — гикавка перервала йому мову, і слово вийшло розірваним на дві частини. Другу частину він вимовив лише за хвилину: — ...каюся... — Хотів ще додати: «Як комуніст», але сказав інше: — Прощайте.
«Зрікаюся». «Каюся», чи «зрікаюся», чи «зрікаюся» і «каюся»? І «прощайте». Треба було не так. Не прощення. Треба було сказати: «Бувайте». Або: «До зустрічі по той бік землі...» або «на Байковому кладовищі...»
А хтось стояв осторонь, і скалив зуби, і передражнював: «У мене містки справні...»
— Якого чорта, — заскрипів востаннє зубами Жеребило.
ПОЇДЕМ, КОХАНА, У ЛІС
А тоді була весна, і ми поїхали до лісу. Ми вже давно збиралися поїхати в ліс, але якось не випадало, хтось з нас не мав часу, і цей «хтось» найчастіше був, ясна річ, Володя. Коли людина рветься за місто, вона починає з особливою пильністю і прискіпливістю придивлятися до всього, що її оточує, і настає нарешті такий день, коли вона з страхом, обуренням і відразою вигукує: «Як це я можу жити хоч день у цьому незбагненному хаосі, що зветься містом?» І вже тобою заволодіває хвороба — містофобія. Ти ненавидиш місто, яке ще вчора любив, без якого не міг жити.