Завжди можна підождати, поки хтось відчинить двері, і вже тоді гордо пройти туди і повести за собою заблуканих. Треба лише мати крихту здорового глузду і спокійної мудрості. Дурні помруть, а ми перебудемо. У нас селянська хватка. Життя — це ліс, у якому дерева — люди. Ти йдеш від дерева до дерева: одне зрубаєш на дрова, з другого здираєш кору, під третім сидиш у холодочку, з четвертого точиш сік, з п’ятого добуваєш живицю. Їм боляче? А яке тобі діло? Дерева — безмовні твої слуги, а ти — їхній пан. Не ти, так другий. А ти ще й порядний, і справедливий, і уважний.
Він усе життя керував архітекторами. Ніхто не догадувався спитати, що ж збудував він сам? Та й навіщо? Хіба неодмінно кожен має будувати, творити? Можна самому нічого не створювати, але вчасно примітити, що створили інші, вітати його, — от ти вже й виконав своє призначення. Поступово, непомітно для самого себе Кукулик привласнив собі всі права на здібність й монополію на обдарованість. З ним важко було сперечатися. Він непохитно стояв на своєму. Роки метушливого попадання в ногу з епохою вбили в ньому архітектурний нерв, як дантист убиває нерв у хворому зубові. Кукулик не любив нічого яскравого, видатного, несподіваного. Він приймав, затверджував і просував лише посередні проекти. Сірі будинки, сірі квартали, сірі райони, сірий ритм. Але все це оздоблювалося такими бучними фразами, що здавалося: нічого кращого вигадати не можна. Так з’явилася й сумнозвісна «київська серія» малометражних квартир, найгірша, найнезручніша в Радянському Союзі, але Кукулик довів, що масове будівництво вимагає саме такої серії, і його навіть хвалили, поки не розібралися, що воно й до чого.
Старість ще була далеко від Василя Васильовича, але він відчував уже її наближення. Не в намаганні дотримуватися режиму, слідувати порадам лікарів і вживати всі модні медицинські препарати. Старість давалася взнаки в жадобі... слави. Не адміністративної, не керівної, не отієї, що починається в президіях за червоними столами і кінчається в тому самому залі, де й почалася, як тільки вимкнуть світло. Хотілося такої слави, як у будівельників московських Лужників або Кремлівського Палацу з’їздів; хотілося такої слави, як у тих тричі проклятих Райтів, і Корбюзьє, і Німейєрів, і чортів-бісів, про яких знали в усьому світі. Поки творили визначні архітектори, він міг спокійно керувати, не претендуючи на творчість. Творили ті, кому слід. А тепер — безладдя якесь. Всі хочуть проектувати. Новий Артек і московський Палац піонерів проектують якісь хлопчаки. Невідомі юнаки бахкають цілі квартали десь у Естонії. В Румунії молодь набудувала такого, що з’їжджаються дивитися з усього світу. Те саме в Болгарії. Те саме в Німецькій Демократичній Республіці. Скрізь, скрізь. Навіть у Києві. На Україні. А він? Звань у нього нема. Ніколи не добути навіть кандидата архітектури. Обійдемося й без звань. Але ж і будинків нема. Це вже гірше. Це просто нікуди не годиться.
І ось тут отой слизняк Кошарний, ота солодкоголоса сирена, отой біс-спокусник, невідомо яким чином довідавшись про сердечну гризоту Василя Васильовича, став нашіптувати йому, нашіптувати... Якби він був просто примітивним підлабузником, Кукулик би витурив його з інституту в три шияки! Але той знав, де вразливе місце Василя Васильовича. Він умів зітхати, умів саркастично посміхатися, коли йшлося про якісь талановиті проекти. Він ніколи не казав прямо, але всі присутні легко прочитували прозорі письмена його прихованих натяків на те, що їхній директор коли б узявся, то зробив би в сто й тисячу раз талановитіше. Бо хіба ж не довів Василь Васильович тоді-то й тоді?.. Кошарний належав до тих підлеглих, які слухають тільки свого начальника, а коли його нема, то радіо. Він пам’ятав усе, що будь-коли сказав Кукулик, і навіть те, що той... міг сказати. Він цитував тільки Кукулика. Непомітно для самого Кукулика він став головним інженером інституту. Як став начальником першої архітектурної майстерні Діжа, цього Кукулик теж не помітив. Заважала захопленість своїм новим головним інженером. Брайко скористався цим. Сьогодні Кукулик нарешті збагнув, яке яйце підкинув до його гнізда Брайко, але пізно, пізно!
БРАЙКО
Деякі люди полюбляють смакувати чужим гріхом і з задоволенням придивляються до покарання за той гріх. І чим більше таких покарань мають змогу вони спостерігати (в книжках, у фільмах, на засіданнях, де розглядаються так звані «персональні справи»), тим більше зміцнюються в переконанні, що їхні власні гріхи й провини так і зостануться непоміченими, що покарані спокутували і їхні власні провини. Чим більше покари, тим легше; чужа кара очищає йому душу, дає майже отой класичний «катарсис» з старогрецьких трагедій. Покажіть-но сучасну Федру, сучасну Медею, сучасну мадам Боварі. Вам видряпають очі. Що? Серед нас? Серед радянських людей? Та як ви смієте! Де взялося?