Офіцер ще хотів щось додати, хотів промовити слова заспокоєння для Ганни Сергіївни, але вона саме дістала з торбинки люстерко і поправляла зачіску. Офіцер був чоловік вихований і не став заважати дамі. Інцидент було вичерпано.
Гнатко пішов спати в казенний дім. Ганні Сергіївні лишилася згадка про справжнього мужчину з капітанськими погонами і рицарським характером. Якщо нагадати, що київське «Динамо» виграло 2:1, то все стає на свої місця, і ми можемо спокійно вести свою розповідь далі, тим більше, що є речі набагато важливіші за ті, які відбувалися цього дня в родині Косар-Косаревичів.
ПЕРЕВАЛ
Піт капав на протокол.
Кошарний не помічав поту. Він м’яв довгими пальцями верхній аркуш протоколу, поривався перебити Кукулика і, як тільки той замовк, підскочив з свого місця, жадібно хапаючи ніздрями повітря, викрикнув:
— В такому разі... В такому разі я складаю з себе будь-яку відповідальність! Ви почали це все, Василю Васильовичу, ви й...
— Стривай, голубе. Може, я вже зовсім старий і дурний став, але ж звиняй, я ще не забув нічого. Хто почав? Що почав? Давай уточняти.
— Якщо треба уточнень, то я... Проект...
Кошарний все-таки не міг сказати всього. Усе міг, а цього не міг...
— Та ти не про проект, — вже спокійніше промовив Кукулик, — ти про свою поведінку, про групівництво розкажи... А проект... Тут я теж готовий... Хоч ще ніхто нічого не знає, ніхто...
— Помиляєтеся, товаришу Кукулик, — пролунав раптом голос Тетяни Василівни. — Помиляєтесь. Я знаю! Я все знаю!
Кукулик швидко, несподівано швидко для такого опасистого чоловіка повернувся до неї:
— Ви? Тетяно Василівно, але ж ви... — Тепер він знав, що до його мужності доплюсують ще й гречність, і рицарство, — вже легше, вже хоч трохи легше! — Та що ви! Не знаєте ви нічого, і не треба вам знати, не треба ще й вам сюди заплутуватися, хай уже я, старий дурень...
— Ні, я знаю! Знаю! — Вона не могла вимовити нічого більше, крім цього слова. — Знаю! Знаю!
Відчувала, що треба б заплакати, ревно, по-дитячому, по-жіночому заплакати, але плакати не могла, сиділа з дивно сухими очима, з пересохлим горлом, вигукувала, майже хрипіла: «Знаю! Знаю!»
Кукулик вхопив склянку, налив води, руки в нього тремтіли.
— Тетяно Василівно, шановна, заспокойтеся. Навіщо ще й вам... Звиняйте, але я... Товариші, чесне слово... Я був об’єктивний до кінця. Хотів усе провести по формі. Сам не писав рецензій, Кошарному заборонив...
— А громадську думку скеровувати хто велів? — обтираючи обличчя верхнім аркушем протоколу, тонко вигукнув Кошарний.
— Ну, ти тепер набалакаєш, ти тепер кум королю... А я от перед товаришами...
На нього соромно було дивитися, і ніхто не дивився. Для Діжі Кукулик втратив будь-який інтерес. Бар’єр, який ми вже подолали. Перевал, що лишився позаду.
Академік сидів і думав: «Римський імператор Тіберій неохоче міняв своїх чиновників. Казав: «Коли мухи наїдяться вдосталь, вони не так кусаються, як голодні». І Кукулика тримали, вважаючи, що він давно наївся. А він, бач... Все йому мало. Як то? «Терпеливий син убозтва»? Давно побачив, що не йому сидіти в тому кріслі, а відмовитися не міг. Боги чхають від фіміамів. У них сльозяться очі. Але спробуйте забрати в них фіміам».
Секретар міськкому чомусь згадував свою поїздку на підсобне господарство. Всі дивуються, що Київ добре постачається. А все дуже просто. У Києві є такий Георгій Іванович, колишній донецький шахтар, а тепер відповідальний за постачання столиці. Він організував навколо міста цілі державні маєтності. Сотні тисяч птиці, свині, худоба, овочі. Ставки на сотні гектарів, білі качки, качине царство. Георгій Іванович пояснював секретареві: «Щоб виростити пекінську качку, треба 63 — 67 днів. На шістдесят восьмий день качка починає давати збитки. Втрачає апетит, линяє, худне. Тому треба її різати вчасно. Без запізнень! В цьому весь секрет!»
Для пекінської качки критичний строк — шістдесят сім днів. А для Кукулика? Хіба можна рівняти директора республіканського інституту і пекінську качку?
Брайко зрозумів Кукулика. Він знав його, вивчив, розумів, навіщо тому була перша премія. Перша премія — для Кукулика не гроші. Не п’ять тисяч. Це перше місце серед талантів. Це принцип! Гордість вищого гатунку. Певність сил. А певність сил ніколи не завадить, її ніколи не буває забагато для людей типу Кукулика. Звичайно ж, він мріяв про наслідки. Вони вдвох з Кошарним мріяли. Не давайте негідникам мріяти!
Кукулик став таким лагідним, яким його ніхто ще не бачив.
— Я, товариші... звиняйте, що так, але...
Секретар міськкому підвівся, жестом руки запросив Кукулика помовчати.