Батьківський садок. Батьківські руки, батьківський піт — у всьому: і в отих схилистих рясних вишнях, і в невисоких міцностовбурних яблунях, і в товстих, покручених, потрісканих коренях виноградних ліз, сірих, як київська земля, нестомних у своєму щорічному проростанні, як нові весни.
Батьку, батьку, про що ти думав, коли біг в атаку на фашиста і коли падав з ворожою кулею в серці і високе небо накрило тебе навіки? Чи встиг ти пошкодувати, що не почуєш більше тихого голосу моєї матері, коханої твоєї Ганни, а чув тільки тишу смерті на полі бою! Чи, може, хотілося б тобі покласти свою дужу долоню на мою хлоп’ячу голову (а накрив долонями тільки слід від фашистського танка); чи згадав ти оці посаджені тобою виноградні лози, і бачив кипіння зеленого листя, і весь світ повнився для тебе зеленим листям, бо зелене листя — то вічність і безсмертя!
Ці виноградні лози були для Володі мов жива пам’ять про батька. Він беріг корені від морозів, і від засухи, і від всіляких шкідників і хижих нальотчиків — від усього беріг батьківські живодайні корені, а вони щовесни задаровували його молодим пагінням, і, здавалося, не могло бути більшої радості для хлопця, ніж бачити, як з старих, мовби вмерлих коренів виростає зелене, соковите, буйно-прекрасне.
«Батьку, батьку, ніколи не забуду тебе!»
Виноград ріс густими невисокими кущами, листя було чорнозелене, соковите, буйне, а між ним синіли грона ягід, тугих і терпких, мов терен, ось який був наш київський виноград з Татарки, і смак у нього — єдиний у світі, мов спогад з дитинства, мов смак перших днів творчості!
Володя зрізав кілька найспіліших грон, поклав їх до чорного конверта з фотопаперу. Треба почастувати Вероніку. Хоч він і втік сьогодні від неї, але завтра вони зустрінуться і він запропонує їй батьківського винограду з Татарки, винограду, вирощеного власними руками. Десь у підсвідомості пульсувало інше бажання. Він би хотів подарувати Вероніці щось інше, більше, ніж оцей пакетик кислого винограду. Та що з того? Всі ми хотіли б роздарувати своїм коханим цілий світ.
Про те інше він не хотів і думати. Якщо й думав, то тільки краєчком свідомості. Так гомеопат розчиняє ліки, намагаючись дозувати їх таким чином, щоб дати хворому лише молекулу ліків. Володя впускав у своє серце тільки молекулу, тільки один-єдиний атом бажання, щоб у сірому будинку на Володимирській його проект... До біса проект! До біса все на світі!
Прийшла мати. Покликала:
— Володю, йди вечеряти.
— Не хочу.
— Що з тобою, моя дитино?
Він напав на неї:
— Ти знов переш білизну Косар-Косаревичам?
— Звідки ти взяв?
— Я був у них сьогодні.
— Ти в них був?
— Ага, злякалася?
Володя скинув з себе напускну суворість, підбіг до матері, обійняв її, поцілував.
— Та що з тобою сьогодні, сину?
— А я й сам не знаю.
— На роботі щось?
— Та на роботі нічого.
— А що ж?.
— Та...
— Чи женитися збираєшся?
— Нічого не знаю. Треба дожити до завтра. А як дожити — не збагну. Хоч на осокір залазь!
— Це дівчина, — безапеляційно підсумувала мати, — це ота довгонога з білим волоссям.
— Дівчина, мамо, дівчина! А звуть її...
— Та Вероніка ж, я ж знаю.
— І Вероніка й не Вероніка.
Мати мовчки подивилася на сина. Ніколи не вимовляла слова «порядність», «честь», «совість», але знала, що син її знає ці слова, що інакше бути не може.
— Дивись, сину.
— Дивлюсь, мамо.
Як повідомляють у газетах: «Договір підписано в двох аутентичних примірниках...»
— Я згадав сьогодні батька, мамо...
Відповіді нема. Тиша, потім підозріле шмаркання.
— Мамо! Я ж вас люблю, мамо!
Шмаркання не втихає. Володя знов обіймає матір. Вій її любить, він її син, та ніколи не замінить він їй того, що поліг у чужих полях, того, що лишив на цьому шматкові київської землі свою любов, свою працю, свою незабутність.
Все — від батька. Навіть закоханість у архітектуру. Бо хіба ж не батько своїми руками без жодних креслень і проектів збудував оце їхнє житло, оцей глиняний будиночок з великими ясними вікнами, що ловлять сонце, з поцяцькованим дерев’яним ганочком і ринвами, що кінчалися химерними змійовими пащеками: довгий бляшаний язик, гострі бляшані зуби, круглі ніздрі, в яких замість полум’я вогніє червоний сурик.
Спершу будиночок мав одну-єдину, щоправда, простору кімнату. Потім Володя прибудував сінці з шлакоблоків, потім ще кімнату — теж з шлакоблоків. Глиняну першооснову замінили цегляною, розділили на кухоньку й кімнатку для матері. Коли топилася на кухні грубка, нагрівалася вода в казані, йшла по трубах до радіаторів у кімнатах, йшла в душ, йшла в умивальник. Це все Володя. Зовні будиночок вражав цілковитою відсутністю архітектурного смаку. Взагалі нічого спільного не мав з архітектурою. Здавалося: примітивне житло з відбитком нестач перших повоєнних років і матеріальних труднощів, з яких випручувалася ця маленька трудова родина. Але люди, які тут жили, ставилися до свого житла з незвичайною закоханістю, кожна цеглина була пронизана для них спогадами, сентиментами і, коли хочете, поезією.