— А вона вже на дубі, — додає хтось з гурту.
— Не вискакуй, не вискакуй! Унизу вона, в кюветі... І вже вроді і не машина, а так собі — клубок блискучого заліза. Нічого не осталося, навіть сісти ні на що. Іноземців п’ятеро. Шофер весь у крові, але стоїть на ногах. Жінка там виявилася вся в крові, теж стоїть. А коло них ще троє — і всі вроді у фраках. Тут дощ іде, машини чортма, з носа в них юшка тече, а вони у фраках стоять і ще й наче кланяються перед тією жінкою. Що то значить буржуазія! Я їм кажу: «Вали до мене в кабіну, якось хоч жінку та, може, шофера влаштую, а ви в своїх фраках — на кузов», а вони «дзунь-дзунь» щось і кланяються, мов ваньки-встаньки. Ну, тут автоінспекція, бо міжнародний скандал буде, якщо автоінспекція проспить такий случай, актів, ясне діло, ніяких, тільки поклони та «дзунь-дзунь» та на мене: «Чого рота роззявив? Поганяй собі!» — «Як же мені, — кажу, — не роззявляти, коли я за один день побачив стільки, що другий і за сто год не побачить...»
Своєрідно оптимістичні розповіді перериваються найнесподіванішим чином. Приходить якась давно голена, зім’ята лицем, голосом і одягом, людська істота, ні на кого не дивлячись і ні до кого не звертаючись, питає:
— Є тут шофери з першого будівельного управління?
— Є, — відповідають істоті кілька водіїв, серед них і Володя.
— Ну, то відчалюйте. Вам сьогодні нічого не даєм.
— Як то не даєте! — підскакує до істоти Володя. — Моя черга вже підходить.
— Першому будівельному не відпускаємо.
— Але ж чому? Хто розпорядився?
— Я розпорядився. Ясно? Я сам.
— Ви?
— Я.
— Хто ж ви такий?
— Головний інженер. Досить з тебе?
— Як же це? Машини стояли, тепер їх кудись знову гнати.
— А нікуди не треба гнати. Ніде вам не дадуть жодної цеглини. Точно!
— Ви що — жартуєте?
— Головні інженери не за те зарплату одержують, щоб жартувати, дєтка. Уяснив?
Володя сприйняв це як жарт.
— Слухайте, не клейте дурня.
— Га? Що? Дурня? Ти хто такий? Гей, ану, всі машини з першого будуправління — геть з двору! Вимітайтесь всі до одної! Нема для вас будматеріалів. Розумні дуже! Виставки влаштовувати! Нічого не дамо! І ніхто не дасть. Ясно? Коти порожняком! Виконуй планчики критикою й самокритикою, а ми вже свої й самі виконаємо! У нас продукцію й з брачком візьмуть!
Тепер настала черга виступати активним чинником трагікомедії, що розгорталася в дворі будтресту, Володі Пушкарю. Перед цим він уже трохи був віддалився від головного інженера, відтиснутий іншими водіями, тепер знов наблизився до нього і спокійно сказав:
— Це я влаштував виставку.
— Ти? — не повірив зім’ятий інженер.
— Так, я. І примушу вас не просто всім відпускати будматеріали, а ще й робити їх як слід.
— Та ти хто такий? — відступаючи від Володі, вигукнув неголений інженер.
— Громадянин.
— От ми тебе й розгромадянимо!
...«Виставка» була влаштована Володею на четвертому кварталі бульвару, коло будівництва панельного будинку, яке він обслуговував разом з своїми товаришами по парку. Панелі, в які на «Буддеталі» забули продіти стальну арматуру, і тепер їх нічим було скріплювати між собою, хоч склеюй слиною. Бетонні перекриття такої довжини, що замість десяти сантиметрів закраїн для зачеплення з стінами вони мали по півсантиметра, а отже, будинок мав завалитися на голови його мешканців від першого ж незначного струсу — досить тільки проїхати поблизу важкій машині чи пролетіти неподалік пасажирському літакові.