Це — коли їдеш по Обухівському шосе повз Видубецький монастир.
Шосе мовби наліплене на поверхні зелених полів, і по ньому сковзають промені, наче хочуть зіпхнути машину туди, до старезних далеких дубів, до струнких тополь, що марно намагаються затулити радісно-білі споруди Виставки.
Це — Одеське шосе.
Сонце б’є просто в очі, і все червоне навколо: і сотні нових будинків, і піски, на яких виростають ще й ще будинки, і зірчаста Ленінградська площа, на яку сходяться шляхи і з Донбасу та Придоння, і з Москви та Білорусії.
Це — Дарниця.
Поїзд тихо прокрадається попід високими буграми. Ще вчора тут було порожньо, як на далекій планеті, ще вчора тут росли тільки дикі трави. А сьогодні підійшли до самого краю урвищ молоденькі тендітні деревця, а за ними громадяться сотні нових будинків з червоної і білої цегли, з бетонних панелей, вражають око незвичайно точні прямокутники кварталів, ваблять око пастельні барви, в які помальовано новобудови.
Це — Першотравневий масив.
Протягом своєї тисячолітньої історії Київ багато страждав, але часто був і щасливий. Сьогодні щастя Києва — в його невпинній розбудові, в кипінні праці на його заводах, в нестримній ході нового.
Сьогодні змінюються не лише пейзажі рідної землі і рідного міста — змінюються краєвиди людських душ. Колись рідна для нас земля — де був шматок тверді, на якому стоїть хата, і граються діти, і рожевіють мальви, і падають спілі яблука. Гагарін і Титов піднялися в космос і побачили голубе сяйво всієї планети. Піднімемося й ми над своїм Києвом і охопимо зором увесь світ, світ друзів і світ ворогів. Ми побачимо «стодомі содоми», як називав їх Маяковський, американських міст, де урбаністичний пафос затьмарює і природу, й людину, де в архітектурі панує зойк скла і гарчання затверділих мас бетону. Але водночас ми побачимо й те, як підіймається з страхітливих руїн нова Варшава, майже так само зелена, як наш Київ, радісна й добра до людини.
Ми побачимо, що в московському Кремлі поряд з давнолітніми соборами виріс Палац з’їздів — це мармурово-скляне чудо світової урбаністики. Ми побачимо квартали нових будинків в столиці Німецької Демократичної Республіки Берліні і побачимо, як спеціалісти з НДР допомагають споруджувати чудесні палаци в столиці молодої африканської республіки Гвінеї — Конакрі.
І ми зрозуміємо, що місто наше — одне з найщасливіших, бо воно будується, майже з таким самим розмахом, як Москва і Берлін, Варшава і Софія, Мінськ і Бухарест. І як провісник нового, комуністичного в краєвиді нашого міста сприймаємо ми сьогодні повідомлення про спорудження експериментального житлового масиву на Броварському шосе або ж першого будинку з пластмас.
Розбудовуючись, невпинно розширюючись, Київ зумів лишити живу природу найбільшою своєю окрасою. Київ зачаровує своїми мостами, своїми пагорбами й падолами, своїм вечірнім світлом. Але краса Києва не тільки в його зовнішніх рисах. Краса Києва ще й у тому, що він опирається на історію.
Ця історія — пам’ять про перебування Шевченка в нашому місті. І героїчна боротьба арсенальців за Радянську владу, та Щорс — це теж історія. І Бучма та Шумський, Остап Вишня та Довженко — це теж наша історія. І те, що серед нас живуть сини Івана Франка та Миколи Лисенка, — теж історія: І кияни, ті, що боронили рідне місто у сорок першому, прославлені герої Вітчизняної війни: Покришкін, Ковпак, Федоров, — це теж наша новітня історія, як історією стають один з перших керівників бригад комуністичної праці Герой Соціалістичної Праці Юрій Куций та один з перших заводів комуністичної праці — завод «Точелектроприлад». І два ордени Леніна, що яскравими зорями палають на прапорі міста, — це теж наша історія.
Киянине! Хай ніколи не втомлюються твої руки робити добро і достаток...
Як западуть вологі сутінки у вильоті колишнього Хрещатого яру, спустимося вниз до Дніпра, пройдемо повз пішохідний міст, нереальний і хиткий, мов дитяча гойдалка, станьмо на пустельній тепер набережній, покладімо руки на старі камені парапету й подивимося на тиху воду. Вона тече невпинно, мов життя нашого міста. Голуби летять з-за Десни і з-за Дарницьких лісів, квапляться до своїх затишних кам’яних домівок у гостинному Києві і, втомлені, сідають на мостових фермах. Темний міст уночі, а голуби білі.
Будемо стояти, аж поки всі голуби перелетять через Дніпро, аж поки вони спочинуть на темнім мості, затріпотять крилами і пролинуть поза парки, понад кручами, до міста.
Довго проводжатимемо поглядом невидимих у темряві легких птахів. Шепотітимемо: «Нестомно літайте над нашим Києвом, голуби! Літайте!»
РОЗДІЛ БЕЗ НОМЕРА