Колись вона була ревнива, ревнива. Ревнувала свого Брайка до книжок, до бібліотек, до архітектури, до земної кулі, до всіх планет сонячної системи.
Тепер лежала вдома на спеціальному кріслі, перегортала романи, стежила, як Брайко порається по господарству, казала: «Знайди собі, Даню, жінку, я прошу тебе...» — «Мовчи, дурна!» — гарикав він на неї з не властивим для нього гнівом.
Вона нічого не могла пити, крім чаю. Але їй подобалося дивитись, як приходять до них люди, гучно тупотять ногами, голосно розмовляють, як сідають до столу, до якого підкочують і її крісло, як п’ють горілку й вино, особливо червоне вино, червоне й густе, як кров, вино, духмяне, загадкове, як жіночий погляд, таємничий трунок її батьківщини, її Грузії, де вона пила таке вино ще дівчинкою, пила з бочок і бурдюків, з глиняних глечиків і рогів диких турів, оздоблених сріблом і бронзою...
Вона їла, мов дитина, але Брайко раз на тиждень готував найдивовижніші страви, знов запрошував знайомих, знов приходили, тупотіли, відкашлювалися, пили, з’їдали все дощенту, хвалили, важко відсапували... Були щасливі своєю ситістю, і Медея була щаслива, бачачи, як її Брайчик так добре вміє дати таку просту, але, може, й мудру радість — нагодувати людей смачною їжею.
Він готував страви всього світу. Медея згадувала всі наїдки своєї батьківщини, найстародавніші рецепти, найнесподіваніші сполуки їстівного. Брайко скуповував по магазинах кулінарні книги, вдвох вишукували там забуті рецепти. Він сідав коло неї й читав: «Сегедський гуляш. Це не просто якийсь там собі гуляш! Якщо сказати по щирості, то це зовсім не те, що вам подають під такою назвою в німецьких, французьких, англійських чи навіть в угорських ресторанах! Цей гуляш зварили двісті років тому пастухи коло міста Сегед, і ось як це робилося.
На дно казанка клали розрубану навпіл баранячу голову, а по боках — кістки. Різали дрібно легені, печінку, серце, нирки, змішували з цибулею, овочами, зеленим перцем і накривали цією сумішшю голову й кістки. Зверху клали порізане на шматки м’ясо, червоний перець, добре присолювали. Заливали водою і, повісивши над вогнем, варили, поки википить половина води. Тим часом очищали кишки. В зібрану кров кришили хліб, солили, посипали чорним перцем і, добре скатавши, одержаним фаршем начиняли кишки. Зроблені таким чином ковбаси клали в перкельт (тобто в те, що утворилося в казанку), трьома-чотирма вмілими рухами струшували казанок так, щоб голова й кістки опинилися зверху, а ковбаси внизу, — і знов варили, поки вся вода википала. Тоді сідали навколо казанка і їли гуляш у тій послідовності, в якій закладали його, тобто спершу голову й кістки, потім потрібку, а кінчали найсмачнішим — м’ясом і ковбасами.
А тепер забудьте цей рецепт і готуйте гуляш так, як ми вам порадимо, бо ж у вас немає під рукою ні казанка, ні дикого вогню (ви сидите й грієтеся коло батареї центрального опалення), ні тим більше живого барана, а якби він і був, то ви не вмієте його різати і від вигляду гарячої крові вас кидає в дрож...»
Хвороба чаїлася в тілі Медеї в похмурому мороці найдальших клітин. Подеколи прорізав той морок тьмяний зблиск тонкої свічки перестороги. Миттєвий спалах болю, мов укол тонкою срібною голкою. А потім — сліпучий сніп світла! Цілі прожектори болю розпанахували причаєність тіла. Біль! Біль! Біль! — і нічого більше. Так наче приречена була Медея переболіти за все те, що бачила колись. За ті тисячі рук і ніг, що відрізала вона в фронтових бліндажах непритомним солдатам і офіцерам, літнім чоловікам, які непритомніли від втрати крові, і молодим гарнооким хлопцям, які лихоманково шепотіли: «Доктор, а як же я без ніг? А хто ж мене покохає без ніг? А як же, доктор? Доктор!» їй треба було переболіти за ті кістки, які перепилювала вона хірургічною пилкою, за той страшний звук, що лунав, коли пилка диркала по живій кістці, за ті осколки ребер, які вона виймала з покалічених, понівечених, чоловічих тіл, мов тріски з дерева. Біль! Біль! Біль!