— Але щось же треба робити! Хто нам допоможе! Я вже дзвонила всім-всім! Я написала вчора листи до всіх, до всіх, хто знав покійного Косар-Косаревича і кому він зробив так багато добра. І ніхто, ніхто не допоміг!
— Подумай ще, муттер.
— У мене голова розривається від думок.
— Ще думай, ще, думай активно, посилено, цілеспрямовано, енергійно. Раз, два, три. Еврика! Здається, я вже надумав! Ти дзвонила Жеребилові?
— Хто це такий? Таке неестетичне прізвище.
— Что имя! Разве роза і т.д. Жеребило нас порятує, муттерхен! Це геніальний організатор. Ти не знаєш Жеребила? А що ж ти тоді взагалі знаєш?
— Це що — міністр?
— Більше! Це підпільний міністр! Це організаторський геній! Це...
Гнатко вже накручував диск телефону. Якийсь дівчачий голос відгукнувся з планово-виробничого відділу інституту.
— В нас сьогодні засідання жюрі.
— Тим краще! — радісно гукнув Гнатко. — Я мріяв про це засідання вашого жюрі ще за день до свого народження. Сподіваюся, що ваш начальник, тобто товариш Жеребило, теж на засіданні жюрі?
Голосок зовсім не розділяв безпричинного Гнаткового ентузіазму.
— Наш начальник на жюрі, але це не товариш Жеребило.
Повторіть по літерах: ваш начальник не Жеребило? Не Жорж, Ернст, Річард, Ернест, Боб, Ірма, Ліда, Оскар? А де ж товариш Жеребило? Зняли?
— Він хворий. У нього рак. Він в онкологічному інституті.
Гнатко відклав трубку.
— У Жеребила рак. Деймос і Фобос. Кінець світу. В Жеребила рак. Чоловік, який за вечір випивав чотири пляшки коньяку, — в онкологічному інституті. Муттерхен, ти чуєш?
— То дзвони йому в інститут! В мене там знайомий професор. Я знайду цього... як його?
— Жеребило! І-го-го!..
МІКРОФІЛЬМ
У кого в мозку зберігається цей мікрофільм недавнього минулого — в Гнатка чи в Жеребила? Однаково — розкрутимо його.
Отже, ми в будівельному інституті. Перерва між лекціями. Йде велике переселення студентів з аудиторії до аудиторії, штовхання в коридорах, витрішки, зубоскальство. Гнат Косар-Косаревич, як завжди, оточений друзями, як завжди, лунає там регіт, сміються так, що аж вигинаються, викаблучуються, щосили пнуться на дотепи.
— Де знайомі не подають один одному руки? — це, звичайно, Гнатко.
— В ресторані!
— В приймальні прокурора!
— В інфекційній лікарні!
— Темнота, — каже Гната, — у витверезнику.
— Го-го-го!
— Га-га-га!
— Ги-ги-ги!
Раптом сміх вмовкає. В коридорі поміж тонких хлопців і вертлявих дівчаток з’являється опасиста постать мордатого літнього чоловіка, зупиняється в кількох кроках від Гнатової купки і робить товстим пальцем мель-мель-мель.
— Тебе, Ігнацію!
— Перехрестись!
— Кажу ж, тебе!
— Гу із гу?
— Розвідка й контррозвідка!
— З таким портретом?
— А що? Це теж своєрідне маскування!
А незнайомий знов запрацював своїм червоним пальцем — мель-мель-мель! Аж дивно було: звідки така гнучкість у нього в пальцях? Гнатко тицьнув себе в груди: «Я?» Незнайомий кивнув і знов зробив пальцем «мель». Позадкував, не спускаючи очей з Гнатка, наказуючи йому поглядом іти слідом.
— Хлопчики-мальчики, гра в кота-мишку починається! — жартома кинув Гнатко своєму товариству і, дурнувато озираючись на всі боки, став скрадатися за товстим.
Той задкував і задкував коридором, покивував пальцем. За поворотом коридора була маленька кімнатка, де факультетські художники писали заклики до свят і готували художнє оформлення колон. Там завжди було накидано старого дикту, замальованого якимись дикими фарбами, подертого полотна з різноколірними плямами літер, якісь рами, якісь бляшанки, пляшки з залишками гуаші. Невідомий, видно, перед цим уже вивчив топографію інститутського коридора, бо, не перестаючи задкувати, спиною штовхнув двері художницької кімнатки і майже впав туди, встигнувши зробити останній закличний жест рукою до Гнатка, щоб той теж увійшов до кімнати. Гнатко увійшов. Незнайомець миттю зачинив двері, підпер їх якимсь шматком рами, задихано спитав:
— Косар-Косаревич?
— Ого! В точку!
— Син професора Косар-Косаревича?
— Ні, син Гусака-Гусаковича.
— Оки-доки, я серйозно!
— Як ви сказали?
— Як, як! Як у південній Каліфорнії!
— Го-го, це вже трохи веселіше. Каюсь: я таки син покійного професора Косар-Косаревича, доктора архітектури ецетера ецетера.
— Оки-доки...
— Але ви добряче вивчили географію, що знаєте про існування південної Каліфорнії і вмієте знаходити професорських синів аж на третьому поверсі нашого інституту. На жаль, мене кличе дзвінок. Звичайно, це трохи архаїчно і не так, як у південній Каліфорнії...