— Гей, там, за дверима! — гукнув Діжа, розколочуючи в стаканчикові мильну піну. — Стукайте, коли хочете, дзвінка немає!
Тоді там стукнуло раз і вдруге, стукнуло делікатно, кісточками пальців, стукнуло й завмерло. Діжа, хмикаючи, пішов відчиняти. Він виставив до дверей намилену щоку, сподіваючись, що делікатно спровадить пораннього відвідувача, але змушений був відмовитися від свого рішучого наміру і зрадив таємниці свого туалету, відступивши перед прихідцем на крок і підставивши йому вже намилену щоку, мовби хотів, щоб той її поцілував.
Бо за дверима стояв головний інженер їхнього інституту Антон Кузьмич Кошарний.
— Не потурбував? — ввічливо спитав Кошарний, помахуючи м’яким сірим капелюхом, бо добряче, видно, захекався, поки простував на п’ятий поверх.
— Здивував, — сказав Діжа. — А також ощасливив. Бо де це чувано, щоб начальство добиралося ледь світ аж на хутір Нивки тільки для того, щоб дізнатися, як влаштувалися його підлеглі.
— Ну, доброго ранку, — Кошарний простягнув до Діжі руку, але той своєї не дав, тільки помахав перед обличчям Кошарного пензликом.
— Вітаю вас без рукостискань, прошу до келії. Двері можна просто пхнути назад, зачиняються вони автоматично.
Кошарний прилаштував свого капелюха на вішалці, зайшов до кімнати.
— Книжки, — зазначив він трохи враженим голосом.
— Книжки, — згодився з ним Діжа.
Кошарний відбув коротку мандрівку поглядом по стінах, задер голову, вичитав на стелі зобов’язання повіситися, трохи помовчав для годиться, промовив:
— Так.
Очевидно, це мало означати роздумливість.
— Так, — лукаво повторив за ним Іван, щоб не дати порватися тій тонкій нитці роздумливості, яку почав снувати Кошарний.
— Дозволиш сісти?
— Абсолютно.
— Голишся?
— Голюсь.
Ні, таки Діжа не помилився: цей прийшов, щоб узяти, а не приніс! Він вирішив ждати, поки Кошарний розбалакається. Знов став намилювати вже намилену щоку, бо піна за цей час трохи висохла і стала ніби рідшою. Кошарний, не підводячись з стільця, видовжив шию, глянув у вікно.
— У тебе тут чудовий краєвид. Густа стіна лісу, садки, будиночки, мов з книжки казок Андерсена.
— Приватний сектор. Відставні полковники і майори. Окрім того, свідчення куцих умів з міськради. Десять років тому роздавали направо й наліво земельні ділянки, не уявляючи, як розростеться за цей час Київ.
— За генеральним планом він не повинен був так розростатися.
— Діти народжуються, нічого не відаючи про генеральний план, затверджений у прокурених кімнатах.
— Однаково ти живеш у райському місці.
— Особливо це відчуваєш, коли добираєшся від площі Перемоги автобусом, набитим людьми так, що от-от репне.
— Що з того, що я живу в самому центрі? А ти знаєш, що навпроти мого будинку? Міський морг. Тільки й того, що замаскований науковою назвою: кафедра судово-медичної експертизи. А фактично — трупарня. Щоранку, як іду на роботу, бачу труну, а то й кілька. Привозять вантажними машинами якісь байдужі дядьки, байдуже скидають на землю труни, білі стругані або жовті поліровані, з стружками всередині. Стоять собі на машині, позіхають, покурюють, посміхаються, а труни лежать на землі і ждуть. Ти уявляєш? Веселе життя.
— Безголове проектування. Хто ж споруджує житловий будинок коло моргу?
— Проектувався він вище, але нижче був вільний майданчик, в міськраді хтось наполіг, щоб пересунули. Хіба це вперше? Проектуєш рік і два, а твою роботу за п’ять хвилин зведуть нанівець. Добре, якщо тільки трохи щось змінять, а не перекреслять зовсім. Отак, як ти наш конкурсний проект «Космос».
— А ти що, читав мою рецензію?
— Як же. Адже я секретар жюрі. Повинен групувати думки.
— Ну, й куди ж ти пригрупував мій відгук?
— Поставив осібно. «Космос» у нас іде тільки з позитивними рецензіями.
— Ну й хай собі йде.
— Але ж твоя думка.
— Вона таки моя, тут не може бути жодних сумнівів.
— Проект «Космос» — це останнє слово радянської архітектурної думки.