Але коли зійшлися всі по обіді, Василь Васильович зобразив на обличчі достойне спохмурніння, обвів шановне зібрання стурбованим поглядом, відкашлявся густим полковницьким басом і, віючи навсібіч змішаним букетом лаванди, карського шашлику й коньяку десятилітньої витримки, сказав:
— В порядку ведення я хотів би, товариші, зробити одне зауваження. Звиняйте, а де ж Брайко?
Всі стали озиратися, Брайка справді не було. Кошарний підібгав губи, йому так і кортіло сказати: «Соромно стало за свій півнячий викрик», але він стримався, промовчав, бо відчував, що тепер треба вважати на кожне слово.
Саме в цей час відчинилися двері, пролунав чийсь голос:
— Дозвольте?
Всі погляди звернулися туди, до дверей, Кукулик аж перекрутився весь на своєму президентському сідалі, але замість суворості на його обличчя миттю набігла сонячність, воно стало щиропривітним і тим по-справжньому вродливим кукуликівським обличчям, яким ще сьогодні потай милувалася Тетяна Василівна.
На порозі кабінету стояв секретар міськкому Олексій Іванович, невисокий, ще молодий чоловік, круглоголовий, круглолиций, з кирпатим носом, сірими гарними очима, з спокійною усмішкою на повних, по-хлоп’ячому рожевих устах.
— Олексію Івановичу! — радо вигукнув Кукулик, підводячись і йдучи назустріч секретареві. — Олексію Івановичу, які ми раді!
— А я насамперед хочу попросити пробачення за несподівану затримку, — сказав той, — не зміг прийти зранку, оце тільки тепер вирвався нарешті, але вже зате ж сидітиму до кінця, як повнометражний член жюрі. Дозволите, Василю Васильовичу?
— Та боже ж мій! — словами Кошарного відповів Кукулик. — Сідайте, прошу, ось тут, на моє місце, і ведіть наше жюрі.
— Ну, це вже узурпаторство, — жартівливо розвів руками секретар. — До того крісла в мене жодних прав. Я всього-на-всього рядовий член вашого жюрі, до того ж не дуже ретельний, як бачите. Але з проектами я ознайомився, ознайомився...
— І скажете свою думку? — спитав Кошарний влазливо.
— Очевидно, якщо буде така потреба.
— То, може, відразу й той... — змовницьки підморгнув йому Кукулик. — А то в нас тут трохи бокаса пішло обговорення. Знайшлися розкольники, запахло демагогією...
— Треба послухати, — уникливо відповів секретар.
— Тоді дозвольте, я в порядку ведення? — знов сказав Кукулик, тепер уже адресуючись тільки до секретаря міськкому, але той вдав, що не зрозумів звернення, пустив Кукуликові слова повз себе, на всіх інших, сидів мовчки, як і всі, і Кукуликові не лишалося нічого більше, як, знов наславши на своє вродливе крупне обличчя достойне спохмурніння, відкашлятися і виголосити заздалегідь обдуману (ще тоді, як він по дорозі з ресторану мугикав пісеньку й кпив з Кошарного: «Антоне, он кобила тоне...») маленьку промову:
— У нас тут, на жаль, розділилися думки, вірніше, не розділились, тому що жюрі загалом одностайне в своїх оцінках поданих на конкурс проектів; але деякі товариші з незрозумілих міркувань вирішили використати наше жюрі для виголошення своїх не зовсім здорових, я б сказав, поглядів на нашу радянську архітектуру, допустили демагогічних зривів. Інакше я не можу кваліфікувати того, що ми чули з боку товариша Діжі а чи відсутнього, на жаль, товариша Брайка. Ці товариші пробували звинувачувати нас у затискуванні талантів, в консерватизмі; взагалі якщо послухати їх, то тільки вони володіють істиною в останній інстанції, тільки їм доступні всі таємниці соціалістичного мистецтва, тільки вони все знають і святіші за самого архітектурного папу, а ми, звиняйте, випадкові люди в архітектурі.
— Неправда! — не стримавшись, гукнув Діжа. — Ніхто таких дурниць не казав, навіщо вигадувати.
— Щоб не плодити тут далі демагогії, — не зауваживши Діжиного вигуку, вів далі Кукулик, — я вважаю за свій обов’язок сказати таке. Єдино справедливим, законним і моральним, коли хочете, є те, що найважливіші творчі проблеми покликані розв’язувати не випадкові люди, а досвідчені спеціалісти, які вже зарекомендували себе перед партією і народом. Це державна аксіома. Найпрацьовитіші й найздібніші з молодих теж з часом займуть своє місце, як це, наприклад, сталося з вами, товаришу Діжа.
— Місце вічних співавторів! — додав Діжа.
— Яка мета нашого конкурсу? — не слухав його Кукулик. — Тут не може бути двох думок. Мета конкурсу — дати зрілий проект, потрібний нашому народові. Я не розголошу жодної таємниці, коли скажу, що помиляються ті товариші, які вбачають призначення нашого конкурсу тільки і насамперед у тому, щоб дати змогу позачергово вистрибнути на найвищі щаблі нашої архітектурної номенклатури якимсь невідомим початківцям з досить сумнівними творчими претензіями. І тому, мовляв, ми повинні йти на поступки, давати якісь пільги на невідомість, на незрілість, на зеленість, бракуючи натомість зрілі проекти тільки через те, що в них відчувається досвідчена рука.