— Несмаку, — не витримав-таки Діжа.
— Що? — повернув до нього голову Бульший.
— Я кажу: не безсмаку, а несмаку.
— А я ж і кажу не смаку, а безсмаку, — спокійно сказав Бульший, шукаючи очима те місце, від якого його відірвали. — Не відповідає сучасним вимогам оформлення нових кварталів і масивів. Справедливі нарікання викликають антихудожні вітрини магазинів, аляпувато розмальовані кіоски, примітивна декоративна скульптура. Питається, чи можемо миритися ми з такими явищами? Ясна річ, ні. І тому ми радуємося, що наша архітектурна громадськість впритул підійшла до розв’язання наболілих питань по зведенню нових кварталів нашої чудової столиці. Завдання полягає в тому...
І ще довго на присутніх падав сірий дощ затертих чудернацьких словосполучень типу «давальчеська організація», «утилізація субпродуктів», «аварійність виробництва», «стрімко розвивається наша техніка», «радісно збуджена радянська людина», «щоб у нашому місті не пустувала жодна квартира». Було таке враження, що товариш Бульший навмисне вибирає з усіх способів мовлення найзаплутаніший і найнездарніший. Та, власне, це й не він вибирає, а йому нав’язують оті анонімні шпаргалкоскладальники, що підсунули Бульшому аркушики з надрукованою на них абракадаброю про «збуджених громадян» і квартири, які «пустують». Якби ж то Бульший мав сказати щось своє, то він би з обуренням відкинув оті жалюгідні папірці і сказав по-людськи, як говорили тут сьогодні всі, виклав би свої погляди, поділився б своїми думками.
Але як же ти поділишся тим, чого нема? Він би міг продемонструвати хоча б не думки свої, а свій характер людський, свій темперамент, розповісти про свої нахили, про свої симпатії і антипатії, але не такий був товариш Бульший.
Навіть Кошарний розгубився, прослухавши заплутаний виступ міськрадівця.
— Дозвольте, товаришу Бульший, — не втерпів він. — А як-же щодо наших конкурсних проектів? Яка ваша думка, зокрема про «Космос» і інші проекти, я хотів спитати.
— А хіба я не сказав? — здивувався Бульший. — У мене все тут сказано.
— Але конкретно, конкретно, — лагідно наполягав Кошарний.
— Ну, конкретно, це покаже голосування, — відкашлявся Бульший. — Я так розумію: Адже не стануть тут затискувати демократію, Олексію Івановичу, Василю Васильовичу?
Він вдоволено засміявся такому вдалому дотепові, а ще тому, що так вдало зумів відразу звернутися аж до двох керівників — до секретаря міськкому і до Кукулика.
— Демократія — найвищий прояв народності нашого ладу, — ще докінчив він фразою, видряпаною десь з глибин свого не дуже глибокого думального апарата.
— Вірно, — сказав Кукулик. — Немає сумніву, що наше жюрі виявиться на висоті завдань, покладених на нього. Колективна мудрість не піде на поводу в крикунів, так я зрозумів виступ товариша Бульшого.
Бульший вдячно глянув на Кукулика. Він і сам здивувався, що з його словесної лемішки можна було екстрагувати таку чітку і правильну думку.
— Двох думок тут бути не може, — згадав він недавні слова Кукулика, тим самим показуючи, що він досить уважно слухав свого головуючого. — Ми не допустимо...
Діжі вже набридло кидати репліки, він пробурмотів крізь зуби:
— У доньки одного мера вилетів з клітки чижик. Мер звелів негайно зачинити міську браму. Всі такі. «Ми не дозволимо!», «Я не можу взяти на себе відповідальність!». Не можеш, то й не бери, хто просить!
Олексій Іванович, який сидів коло Діжі, почув його слова, неголосно, але так, що почули всі, промовив:
— А хтось же все-таки повинен відповідати?
— Совість повинна бути в кожного, от, — сказав Діжа.
— Совість — це надто неокреслене поняття. Її, знаєте, можна трактувати як хто хоче. А ми не маємо на це права, нас поставив народ, ми виконуємо його волю.
— Товаришу Діжа, — докинув з свого місця Кукулик, — невже вам ще мало дискусій, що ви причепилися й до Олексія Івановича!
— Якщо вже користатися з вашого терміна, Василю Васильовичу, — сказав секретар, — то це я «причепився» до товариша Діжі, а дискусія така, мені здається, корисна. Тут треба виявити наші погляди, спростувати невірні, ствердити те, що правильне.