— Я не хочу нічого казати проти вас, товаришу секретар, — спалахнув Діжа, — але мене вже давно турбує та обставина, що в нас дуже багато нездар любить посилатися при першій-ліпшій нагоді на народ. А щоб посилатися на народ, треба мати на це право.
— Тобто завоювати довір’я народу, — посміхнувся секретар, — а довір’я завойовується здібностями, чесною невсипущою працею, а не балачками і не криком, товаришу Діжа, повірте мені.
— Я справді сьогодні багато галасую. Це пояснюється моєю знервованістю. Я не можу не хвилюватися, коли мені намагаються довести, що річ талановита, цікава, оригінальна народові й партії непотрібна, а якась посередність, просто нездарність — це саме те, що потрібне, це народне, це партійне!
— А ви даремно нервуєте. Нездарне ніколи не було партійним. Нащо воно партії? Який солдат братиме в бій іржаву гвинтівку?
— Зате воно намагається примазатися до партійного.
— А наше діло з вами — «відмазувати», — знов посміхнувся Олексій Іванович, і було незрозуміло, про кого ж ідеться, кого треба «відмазувати»: чи таких задерикуватих крикунців, як Діжа, чи, може, й когось іншого.
Кукулик добре знав, що такої непевності не можна допускати, бо тоді, засідання й, зовсім піде шкереберть і тут стануть говорити такі речі, що їх не розплутаєш потім цілою академією. Він зробив жест в бік секретаря, мовби запрошував того до танцю.
— То, може, ви, Олексію Івановичу, виступите, так би мовити, офіціально, скажете свою думку щодо наших основних проектів?
— Ні, ні, — відмахнувся той, — я не вважаю себе таким спеціалістом, щоб нав’язувати свої смаки. Окрім того, я просто не бачу причини ділити подані на конкурс проекти на основні й другорядні. Мені здається, що всі вони мають право на те, щоб їх уважно розглянули. Ну, а вже потім наш «ареопаг» вирішить долю їхню, відбере найкращі.
Знов непевність. Щоправда, своїми словами секретар вдарив і по Діжі з компанією, які пхали своє «Сонце для всіх» наперед, але ж і «Космос» тоді теж мав однакові шанси з усіма проектами.
ТЕЛЕФОН
А телефон — це благословення і водночас прокляття двадцятого віку — дзвонив і дзвонив.
— Товаришу Діжа, дзвонять до вас, — Таня стояла на порозі, закусивши губу.
— Я вже казав вам, Таню, що в нас жюрі, — невдоволено повернувся до неї Кукулик. — Ніяких дзвінків.
— Вероніка просить товариша Діжу, — спокійно мовила Таня.
— Вероніка? Чого їй ще треба? Дурниці якісь! Товаришу Діжа, що там у вас?
Іван знизав плечима:
— Як я зрозумів, дзвоню не я, — дзвонять до мене.
— Ви могли б утриматися від своїх жартів. У нас відповідальне засідання... Скажіть, Таню, що тут немає ніякого Діжі, Або стривайте, я сам поговорю...
Він узяв трубку і, тримаючи її далеко від вуха, пробурчав у мікрофон:
— Вероніко, ти знов?
З трубки сипнуло на нього такими густими й гнівними словами, що він відхилився ще далі, у відчаї махнув вільною рукою.
— Говоріть з нею самі...
Вероніка, Вероніка... От і настала друга їхня зустріч. Дивовижна зустріч... у телефоні. А перша? Хіба не була вона дивною? У нього було занадто одноманітне життя, всуціль заповнене роботою. Про нього можна було співати: «Як не було пригодоньки, гей, гей, та й досі нема...» І зненацька — пригода! Велика пригода! Найбільша в житті!
. . . . . . . .
Висока дівчина переходила Хрещатик. Вона йшла швидко, вимахуючи правою рукою і притискуючи ліктем лівої руки шкіряну течку, звичайнісіньку течку з жовтої шкіри, що зовсім не пасувала ні до білого плаття, ні до білих рук, ні до білого волосся, яким дівчина вирізнялася серед перехожих.
Вона йшла так швидко, що Діжі довелося майже бігцем наздоганяти її. Він-бо знав, що коли не наздожене її ось тут, на другому боці Хрещатика, то вже не побачить ніколи й ніде.
І коли Діжа опинився нарешті за спиною в незнайомої й промовив перше слово, голос йому дрижав не так від хвилювання, як від стримуваного віддиху.
— Слухайте, — сказав Діжа, — ви...
Більше не встиг нічого промовити, бо дівчина озирнулася, хлюпнула на Діжу холодом. Очі в неї були мов зелена крига. Зневажлива байдужість малювалася в куточках її соковитих уст.
— Вам щось треба? Ви заблукалися в Києві?
— Слухайте, — заквапився Іван, — я знаю, що поводжуся, мов останній блазень, але послухайте мене, будь ласка.
— Ну, — вона дивилася на нього через плече.
— Я ще жодній дівчині ніколи не казав, що вона вродлива.
— То й що?
— А вам скажу...
— Справді?
— Це така сама правда, як те, що на світі є кохання.
— Ніколи не припускала, що в такому довгому тілі розлито стільки сентиментальності.