Однак не було вже перед Брайком давнього Жеребила з його незмордованою енергією і готовністю на безрозсудства і найдивовижніші вчинки. Лежали сірі мощі з почервонілими очима, хрипко дихали. «Тет...» — ото й усе, на що спромігся Жеребило.
— Не любив я тебе, Брайку, — завів він знов своєї. — Прости мене, що не любив тебе, ти най...
Ох, наслухався Брайко тільки що цих «най»! І він махнув Жеребилові: помовч, полеж, наберися сил, вони знадобляться тобі для останнього бою, для останньої перемоги над самим собою.
Сказав, не адресуючись ні до Жеребила, ні до самого себе, просто так сказав у простір:
— Усі ми лишаємо після себе велику землю. Найбільші й найменші — усі.
— Велику, — повторив Жеребило і знов заплакав. — Ой, велику ж, велику, велику, оки... Дай я тебе поцілую, Брай...
Брайко нахилився, відчув у себе на щоці холодні шершаві губи, сам поцілував Жеребила в щоку й у чоло, знов хотів сісти на табуретку, але Жеребило махнув:
— Іди вже... Тобі ж треба... Люблю тебе... Іди...
Коли Брайко вийшов за двері, до нього кинулася та, з нещасними очима, припала до руки, вкрила її хапливими поцілунками:
— Спасибі вам, що прийшли, ой, спасибі ж, спасибі!..
«Треба йти на жюрі, — зціплюючи зуби, подумав Брайко рішуче. — Треба битися сьогодні до кінця».
СЕКРЕТАР ОЛЕКСІЙ ІВАНОВИЧ
Його всі сприймають тільки службово, тільки через його посаду, ждуть від нього рішень, холодних і несхибних, мов від електронної машини. Чи думає хто-небудь про те, що він — жива людина, що в його серці — повно пристрастей, шо йому й досі хочеться по-комсомольському махнути іноді рукою, кинутися в гарячу суперечку? Чи знають, що завжди огортає його холодний дрож змагання, як тільки опиняється він там, де йде боріння думок і почуттів, і тільки нелюдським напруженням волі стримує він себе, і примушує своє палке серце бути розважливим, і навіть виступає посередником поміж занадто гарячими головами.
Ось він почув слово «ми», вимовлене лукавими устами, вимовлене зледащілим чоловіком, який уже років десять, а то й двадцять ховається за цим словом, вважає себе недоторканим, як тільки вимовить оте магічне заклинання «ми», ніколи не скаже «я», бо це означає, що «я» щось зробив, а він же нічого ніколи не зробив і не зробить, він прикривається отим достоспасенним «ми». Але ж усьому є межа. Не можна спекулювати святими словами. Так, ми колективісти, ми ніколи не поставимо окрему особу вище колективу, вище народу, ми ненавидимо індивідуалізм. Але водночас ми завжди розрізняємо людей, ми любимо й цінуємо кожного зокрема за його здібності, за його старанність, за його працьовитість. Ми проти зрівнялівки і проти того, щоб нами, мов щитом, прикривали свою нездарність людці, що вискочили з тих часів, про які вже всі потроху забувають. Наша партія проголосила принцип цінності кожної радянської людини. Нехтувати ніким не можна, а тим більше людьми обдарованими, здібними. А той, хто скрізь пхається з формулою «ми», хоче того чи не хоче, сприяє цьому. Коли йдеться про роботу, а особливо про творчу — як розрізнити творчість окремої особи і колективу? Тут потрібен такт, тут потрібен розум, готові формули не врятують, вони смішні, якщо не шкідливі взагалі. Був колись кінофільм «Глінка» режисера Александрова. Там показано, як мужики в білих личаках і онучах, в кінематографічно чистих сорочках, вишитих кінематографічно гарним російським орнаментом, колективно, тобто гуртом, крутять в́орот і пересовують церкву з одного місця на друге. Але пересунути церкву — це одна справа, а створити її в уяві — інша. Хтось був перший, хтось побачив її перед очима, або, як висловлюються письменники, «перед внутрішнім зором», ще не збудовану, побачив першим. То може він сказати: «Я автор проекту цієї церкви, я пропоную її збудувати»?
В даному випадку так воно й є. Проект мовчки лежить на столі, він мовчазно заявляє про «я» свого автора, а над ним шаманствують отакі бульші, викрикуючи своє «ми»: «Ми не дозволимо», «Ми не допустимо», «Ми не візьмемо на себе такої відповідальності».
Не хочеш брати, то й не бери! Хто просить? Рідше й рідше доводилося Олексієві Івановичу зустрічати останнім часом на державних посадах людей випадкових, схожих на Бульшого. І тим більше вражала його невідповідність між словами і діями таких людей і духом нашого часу, такою відсталістю і обмеженістю тхнуло від отих поодиноких бульших, що просто хотілося підійти до такого і витурити в шияку: «Іди геть! Не заважай людям працювати!»