— Присуджено, — рецитував, мов на урочистому мітингу, Діжа, — одноголосно присуджено... першу премію.
— Першу?
— Я висловився напрочуд точно: першу.
— Боже, я вас люблю! Віднині я люблю вас більше за всіх на світії Ви!..
Вона ще раз кинулася до нього, мабуть, хотіла знов поцілувати, але раптом спинилася.
— А ви не жартуєте?
— Я серйозний, як міністр культури на відкритті пам’ятника.
— А що, коли я піду туди й спитаю там?
— Вас з ганьбою виженуть звідти.
— Але ж чому? Я спитаю батька.
— Ваш батько... Ваш батько голосував проти «Сонця для всіх».
— Я так і знала! Я догадувалася... Але ж ви сказали... Одноголосно?
— Вашого батька позбавили права голосу.
— Це правда?
— Правда.
— Там щось сталося? Але яке це має значення? Боже, яка я щаслива! Повторіть мені ще раз!
— Про батька?
— Ні, ні, про Володю!
— Повторюю: Володимирові Пушкареві...
— Так.
— Київ, вулиця Соляна, дім номер....
— Точно!
— За проект «Сонце для всіх»...
— Чудесно! Яка назва!
— Присудити...
— Присудити!
— Першу премію в розмірі...
— Ой, ще й розмір! Не треба, нічого більше не треба! Мене вже тут нема. Я побігла. Боже, тільки подумати! Вероніка, чи ти гадала коли-небудь? Я побігла. До побачення! До побачення, Ваню. До побачення, Таню... Я... я запрошую вас на наше весілля. Коли воно буде — я ще не знаю. Може, завтра, а може... Але я запрошую. Згода? Я побігла, побігла!
Вона вже була коло дверей. Чи озирнеться? Діжа загадав на своє щастя. Щастя пішло від нього, пішло й не вернеться, може ж, хоч озирнеться? Ну ж! Не озирнулося. Двері зачинилися. На сходах задріботіли швидкі кроки.
— Ви втомилися? — спитала Таня. — Сьогодні такий страшний день.
— Страшний, — згодився він. — Для багатьох він страшний. Як «Зеніт» — програв?
— Програв. Тобто я не знаю, ми не дослухали, але, мабуть, програв.
— Ну, то не страшно. Сьогодні програли, завтра виграють. А от є програші гірші, Таню. Ви знаєте, що це?
— Знаю. Є.
— І навіть гірші, ніж ви знаєте.
— Можливо. Я ще не можу похвалитися досвідом.
— Краще не мати гіркого досвіду. Хоча... Програвати теж треба навчитися. Тим, хто ніколи не програвав, рано чи пізно доводиться... Але тоді вже настає цілковита поразка... Крах... Он там, за дверима... Кукулик, Кошарний...
— Вони обидва? «Космос»?
— Ви знали?
— Догадувалася. Я хотіла сказати вам...
— А я не хотів знати. Хотів бути чесним до кінця. А знай я... Знай, що автор «Сонця для всіх»...
— Ви б голосували проти?
— Не в голосуванні справа. Я відстоював цей проект. Сам-один відстоював. Пішов проти всіх! А знав би...
— Що ж було б?
— Ну, звичайно, теж відстоював би. У всякому випадку, так треба завжди діяти. Але людина іноді буває слабою, Таню...
— Я не звикла від вас таке чути.
— Почуйте.
— Я вас... люблю.
— Не треба жартувати, Таню. Ви бачили...
— Я не жартую.
— Таню!
— Іване!
— Краще я піду звідси.
Вона мовчала.
— До завтра, Таню.
— До завтра.
Він пішов до дверей. Вона загадала: «Повернеться чи ні, озирнеться чи ні? Озирнися! Озирнися ж!»
Він взявся за ручку дверей. Озирнувся. Очі в нього були сумні й нещасні. Вона перебігла кімнату, мов гнана вітром. Хотіла вхопити його за руку, як та. Не добігла, стала. Він пхав поперед себе важкі двері, дивився через плече на Таню. В очах у нього потепліло.
В кабінеті Кукулика загрюкотіли стільці. Двері за Діжею зачинилися. Він піде в ніч, довго добиратиметься на свій далекий хутір Нивки, в маленьку кімнатку.
Таня повернулася до столу, важко впала на стілець, опустила руки. «Озирнися на мене, озирнися, озирнися!»
ДЕ Ж МИ БУДЕМ НОЧУВАТЬ?
Вероніка чимдуж натискувала на кнопку електродзвінка. Видно, дзвінок був десь у будиночку, бо жодного звуку до дівчини не долинало. Закусивши губу, вона давила, давила ту кляту кнопку, а Володя не йшов. Де ж він? Чи вдома? Чи є хто вдома?
Тиша стояла на Татарці. Тут рано лягали спати, бо рано вставали, йшли на заводи, квапилися розпочати робочий день. Тут любили тишу, вміли її цінувати, а їй зараз хотілося не тиші, а шуму-грому, хотілося ілюмінації, святкових оркестрів, ревища тисячних юрб. Володя, Володя!
Хвіртка легко прочинилася, видно, була тільки прихилена. Вероніка подалася туди всім тілом і... з жахом відскочила назад. З хвіртки, хижо вигинаючи спину, вискочив здоровенний собайло.
— А-а-а! — закричала дівчина.
Собайло оббіг навколо дівчини, став навпроти неї, мовчки дивився розумними чорними очима. Їй стало ще страшніше. Вона не могла більше кричати. Стиха застогнала, потім і зовсім заніміла. До дзвінка дотягтися боялася. Боялася ворухнутися. Собацюга відразу кинеться і відкусить їй руку. Так і стояла вона перед велетенською вівчаркою, ще хвилину тому найщасливіша на світі, а тепер беззахисна й нещасна.
— Рекс, — почулося з двору, — де ж ти, Рекс?
І тоді вона прокинулася від страшної скованості, вона згадала, що собаку звуть Рекс, згадала, як годувала його цукерками і як він перестав на неї гавкати, вона згадала це все, бо з глибини двору почувся Володин голос, їй захотілося гукнути Володю, гукнути, щоб він біг сюди, але страх ще не відпускав її, і вона тільки прошепотіла:
— Рекс, Рекс...
Володя став у хвіртці, побачив Вероніку, не повірив власним очам, потім запримітив Рекса, вхопив його за шию, відтягнув від дівчини.
— Зринув з нашийника, — винувато пояснив Вероніці. — Хоч як туго затягую, а він покрутиться, покрутиться і, дивись, днів через три виприсне. Хочеться на волю.
— Володю, — сказала вона, — Володю, ну про що ти?
— Та про Рекса ж... Такий капосний собака...
Він уже догадувався, що Вероніку пригнало так пізно щось надзвичайне; він міг би заприсягнутися, що її пригнало сюди те, чого він найбільше боявся, про що не хотів думати, а воно само думалося, і от тепер теж не насмілювався спитати дівчину, не насмілювався навіть вислухати її, а говорив про собаку, потім згадав про виноград, який ждав Вероніку в чорному конверті з-під фотопаперу.
— А я тобі винограду приготував. В пакетику з-під фотопаперу. Чорний пакетик. А виноград знаєш який виріс. Сизий-сизий, аж чорний! Це ще батько мій посадив... А потім я зірвав листок винограду і поклав на пакет, він так і лежить на підвіконні, ось ходімо глянеш, ти ніколи не бачила такого: зелений різьблений листок на чорному тлі. Майже абсолютно зелене на майже абсолютно чорному...
— Володю, — сказала Вероніка і схлипнула від щастя, — Володю, чому ти не хочеш мене вислухати?
— Але ж ти нічого не кажеш! Стривай, я прив’яжу Рекса.
— Він не кусається. Ми з ним давні знайомі. Відпусти його.
Володя відпустив собаку. Той тріпнув шиєю, вирівнюючи шерсть, придавлену хазяїновою рукою, став за кілька метрів від Володі й Вероніки, дивився на них пильно, думав свою собачу думу.
— Володю, — вона простягла руки, пішла до нього, мов сліпа, поклала йому руки на плечі, роздивлялася його невродливе, вперте, розумне обличчя.
— Ну що, Вероніко? Ти сама на себе не схожа.
— Володю! — вона обхопила його шию, наблизила свої очі до його очей. — Тобі присудили... «Сонце для всіх»... Тобі — перша премія...
Він слабо відвзаємнив її обійми, не знав, чи вірити, чи ні, не знав, що щастя буває таким великим, гучним і несподіваним. Потім ухопив дівчину, стиснув її, підняв.
— Вероніко! Мамо!
* * *
Стільки людей змагалося, стільки розчарувань, зла, ненависті, боротьби — і все тільки для того, щоб ці двоє мали щастя.
* * *
Ходить сон коло вікон,
А дрімота коло плота,
Питається сон дрімоти:
«Де ж ми будем ночувати?»
А ночувати будемо в будинках Володимира Пушкаря, в Пушкаревих будинках ночуватимем.
Київ — Алупка,
1961 — 1963